Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Критичний дефіцит ліків був однією з найсерйозніших проблем в інституті, й тому лікарі завжди застосовували спочатку звичайні антибіотики, навіть якщо знали, що бактеріальний збудник швидше за все виявиться до них несприйнятливим. Саме так сталось і з лікуванням Сергія. Йому зробили ін’єкції ампіциліну, і температура впала. Однак рівень гемоглобіну, який мав бути вище 10, впав нижче 9. Потім Сергія відвезли до реабілітаційного центру інституту, колишнього будинку відпочинку КПРС, розташованого в підмосковному лісі. Хлопчик проводив час за грою в пінг-понг і шахи з іншими пацієнтами, читанням і прогулянками з матір’ю в навколишньому лісі.

Через п’ять днів у Сергійка знову почала підвищуватися температура, і його негайно перевезли назад до інституту. Цього разу йому зробили переливання крові та ввели антибактеріальний засіб — метрогил. Антибіотик змінили на клафоран. Лікарі — доктор Шведунова, Людмила Плотникова, заступниця завідувача відділу дитячої хірургії, Баграт Алекян, хірург, який оперував Сергія, — були тепер по-справжньому занепокоєні.

Той факт, що впродовж дев’яти днів у хлопчика то підвищувалася, то знижувалася температура, майже незаперечно свідчив про наявність інфекції. Водночас у нього знижувався артеріальний тиск, вказуючи на проблему з аортальним клапаном. Проте ехокардіограф нічого не виявив, а всі аналізи крові на гемокультури дали негативний результат.

За Радянського Союзу у військових лабораторіях розроблялися надзвичайно чутливі гемокультури, але в інституті всі вони були продукцією звичайної російської фармацевтичної промисловості, тому відзначалися нечутливістю і повільністю отримання результатів.

Клафоран дав певний ефект, і на кілька днів температура в Сергійка повернулася до нормальної, але невдовзі знову піднялася майже до 39. Лікарі дали хлопчику гентаміцин та оксацилін. Температура знову впала на кілька днів, а потім знову підвищилася.

Двадцять першого квітня гемокультура нарешті ідентифікувала інфекцію як стафілокок, але не вказала штаму. Водночас лікарі продовжували знімати ехограми, й 23 квітня, більш ніж за місяць після виконання балонної ангіографії, ультразвук виявив перші ознаки вегетативного зростання навколо серцевого клапана.

Тепер лікарям стало ясно, що трапилося щось жахливе й для порятунку хлопчика потрібна термінова операція. Спостерігаючи за розвитком ситуації, доктор Шведунова згадувала іншого пацієнта й інші часи.

У 1986 році у шестирічної дівчинки після операції з виправлення дефекту внутрішньошлуночкової перегородки розвинувся бактеріальний ендокардит. Щоби побороти інфекцію, лікарі інституту застосували цілий арсенал антибіотиків, із яких сьогодні їм були доступні лише два — клафоран і гентаміцин.

Доктор Володимир Подзолков, завідувач відділу вроджених серцевих захворювань, через Фармакологічний комітет добився закупівлі за валюту препарату спеціально для врятування життя цієї однієї дитини. Через сорок два дні після першої операції дівчинку прооперували вдруге. Лікарі оцінювали її шанс на виживання як один зі ста, але вона вижила. Антибіотики стримували інфекцію достатньо довго, щоби хірургія врятувала дівчинці життя.

Сергійкові давали бруламіцин, але він мало впливав на температуру — вона знижувалася лише на короткий час. Інфекція прогресувала, і застарілі антибіотики допомагали мало.

Тепер за Сергійка та його матір переживало все відділення. Двадцять третього квітня доктор Мчедлішвілі запросила Ірину на бесіду. «Становище стає серйозним, — сказала вона. — Його серцевий клапан інфікований, а хлопчик не реагує на терапевтичне лікування. Ми розглядаємо питання другої операції».

Приголомшена цією новиною Ірина побігла дзвонити чоловікові до Твері. Тим часом доктор Мчедлішвілі зайшла до Володимира Коваленка, завідувача терапевтичним відділенням. Вона пояснила ситуацію, і Коваленко дав їй комплект ампул нового швейцарського антибіотика, який інституту надіслали як зразок. «Можете використати це, — сказав він похмуро, — але цього вистачить лише на чотири дні».

Двадцять п’ятого квітня в Сергія з’явились ознаки серйозного захворювання. Він спокійно сидів у своїй палаті, читаючи «Робінзона Крузо», аж раптом почав задихатись і блювати.

Швейцарський препарат дав тимчасове полегшення, але всі зусилля знайти додаткові ампули на складах або через Фармакологічний комітет були марними.

Батько Сергія приїхав до інституту, а лікарі та медсестри постійно заходили до Сергійкової палати. Він сам уперше виявив ознаки страху.

Двадцять дев’ятого квітня стали готуватися до операції. Доктор Скопін — хірург, який досяг чималих успіхів у трансплантації аорти та серцевих клапанів у дорослих за методами, розробленими ним разом із Анатолієм Малашенковим, — оглянув хлопчика і вирішив, що зможе прооперувати його.

Однак тепер Сергій виявляв ознаки тяжкої серцевої недостатності. Йому було дуже важко дихати, у черевній порожнині накопичилася рідина, й він постійно блював. Ультразвук показав обширні абсцеси в серцевому клапані та стінках аорти.

Діаметр артерій у Сергія був надто малим для штучного серцевого клапана, й Скопін вирішив замінити його аортальний клапан та аорту на взяті у донора — жертви нещасного випадку.

Втім, прогноз був не дуже позитивним. Інститут не мав апарату для гемосорбції — пристрою, який за допомогою антимікробних і антитоксинових фільтрів очищує кров і знижує дію інфекції. Тому операція мала проходити в умовах дуже сильної інфікованості, й серцевий м’яз міг не витримати шоку від цього нового втручання.

Отримавши згоду батьків на операцію, лікарі почали вже по-справжньому до неї готуватись. Ірина намагалася нагодувати Сергія, але він сказав, що йому важко їсти й краще він почитає. Хлопчик з дедалі більшим занепокоєнням дивився на батьків, що плакали в його присутності, але сам залишався спокійним, ні на що не скаржився й читав «Робінзона Крузо» аж до моменту, коли його на каталці повезли до операційної.

Операція тривала чотири години й з технічного погляду пройшла добре. Сергійкові замінили аорту та клапан, а абсцес, який тепер поширився на все серце, було дреновано. Проте після завершення операції, коли Сергія відключили від апарату «серце-легені», лікарям не вдалося знову запустити його серце. Через двадцять хвилин доктор Скопін вийшов із операційної і повідомив Ірині та Юрію, що їхній син помер.

Смерть Сергія приголомшила співробітників Бакулевського інституту. Багато хто полюбив цього спокійного, допитливого хлопчика, який переносив тяжкі випробування своїх останніх днів стоїчно й без скарг. Всі пам’ятали, що Сергійко зовні виглядав цілком здоровим, коли прибув до інституту півтора місяці тому, й можна було сподіватися, що він проживе як мінімум ще років п’ятнадцять, якби не процедура ангіопластики.

«Нас ніколи не залишає страх, що не вистачить антибіотиків і нічим буде лікувати пацієнтів», — сказала доктор Шведунова.

А тим часом поза стінами лікарні тривала боротьба за владу між Єльциним і парламентом.

У травні криза влади почала позначатися на процесі розробки нової Конституції. Єльцин, незадоволений проектом, поданим комісією Верховної Ради, скликав Конституційну нараду — переважно з представників виконавчої влади — для розробки альтернативного проекту. В результаті виникло два центри