Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Єльцин не доклав жодних зусиль до діалогу зі своїми критиками в парламенті. У вересні уряд — у межах своєї програми приватизації — випустив ваучери номінальною вартістю 10 тисяч рублів для кожного російського громадянина. Кожен ваучер мав бути використаним для купівлі частки в приватизованій російській промисловості. Сподівалися, що це допоможе створити клас власників. Однак на практиці громадяни не знали, що робити із цими ваучерами, й багато хто продавав їх за гроші або пляшки горілки.

Тим часом всі ці приватизаційні зусилля мали наслідком народження головного джерела корупції. Були створені комерційні фірми для продажу нафти та газу, експорт яких був раніше монополією держави, й ці фірми за хабарі отримували від урядовців експортні ліцензії. В такий спосіб учасники цієї торгівлі стали узаконеними мільйонерами й разом із іншими людьми, що мали доступ до державного майна, зберігали величезні суми грошей за кордоном і займалися демонстративним марнотратством у Росії, де стало продаватися більше розкішних моделей «мерседеса», ніж у всій Західній Європі разом узятій.

Побачивши все це, члени парламенту обурилися, що їх позбавили частки здобичі.

Наближалися холоди, а майже половина населення жила нижче рівня бідності. Проте замість пошуку компромісу обидві сторони зайняли позицію «все або нічого». Хасбулатов у приватних розмовах називав Єльцина «п’яницею» та «психічно хворим», а в уряді ходили пропозиції розпустити парламент. Єльцин намагався зосередити весь процес ухвалення рішень у виконавчій гілці влади, й наприкінці листопада в російському уряді було бюрократів і бюрократизму не менше, ніж за Радянського Союзу.

Однак, попри катастрофічне зниження рівня життя, симпатії народу залишалися переважно на боці Єльцина. Хасбулатов був чеченцем, й етнічні упередження діяли проти нього. Проте важливішим було, мабуть, інше: більшість росіян продовжували вірити в те, що після краху комунізму лише радикальні реформи дозволять сподіватися на краще майбутнє.

Першого грудня почав свою роботу VII З’їзд народних депутатів, і термін надзвичайних повноважень Єльцина сплив. Першою пропозицією депутатів було запровадження поправки до Конституції, якою з’їзду надавалося постійне право затверджувати прем’єр-міністра та ключових міністрів. Пропозиція не набрала потрібних двох третин голосів, але врятувати Гайдара було мало надії — його призначення на посаду можна було відхилити простою більшістю. Роблячи поступку з’їзду, Єльцин погодився на право вето парламенту в питаннях призначення міністрів оборони, закордонних справ, безпеки та внутрішніх справ. Однак з’їзд, прийнявши ці поступки, все одно відхилив кандидатуру Гайдара. Першим прем’єр-міністром Росії став Віктор Черномирдін — управлінець із досвідом роботи в промисловості, підтриманий Громадянським союзом.

Також з’їзд ухвалив рішення про проведення 11 квітня 1993 року референдуму щодо засад нової Конституції. Проте 20 березня Єльцин оголосив у своєму телезверненні, що підписує указ із забороною будь-яких дій парламенту, що обмежують повноваження президента. Наслідком цього стало висунення пропозиції про імпічмент на тій підставі, що своїм указом Єльцин порушив чинну Конституцію.

Голосування за відсторонення Єльцина від посади відбулося у Великому Кремлівському палаці, і хоча більшість депутатів висловилися за цю пропозицію, вона все ж таки не набрала потрібних двох третин голосів. Згодом на 25 квітня був призначений новий референдум — про довіру президентові та його економічній політиці.

Результат референдуму засвідчив переконливу перемогу Єльцина. Ця демонстрація народної підтримки приголомшила депутатів, які були впевнені в непопулярності єльцинської економічної політики.

Натхнений результатами референдуму, Єльцин продовжив правити за допомогою указів, хоча термін наданих йому в листопаді 1991-го надзвичайних повноважень сплив. У відповідь парламент почав направляти укази Єльцина до Конституційного суду, призупиняючи в такий спосіб їхню дію. Внаслідок цього незабаром по всій країні закони та укази стали суперечити один одному, і росіяни не знали, кому ж належить законна влада.

Тим часом у країні поглиблювалася соціальна криза.

ІНСТИТУТ ІМ. БАКУЛЕВА, ДИТЯЧЕ ВІДДІЛЕННЯ, 6 ТРАВНЯ 1993 РОКУ

Сповитих немовлят котили на каталках коридором, стривожені матері намагалися привернути до себе увагу медичного персоналу, а тим часом лікар Валентина Шведунова у тихому кабінеті мала термінову розмову з Юрієм та Іриною Журавльовими, батьками дванадцятирічного Сергія. «Ваш син помирає, — сказала вона. — Інфекція поширюється, а ми не маємо антибіотиків, щоб її побороти. Єдина наша надія — це радикальна операція».

Юрій та Ірина заплакали. В палаті, зовсім поруч, блював і задихався їхній син. «Якщо це єдиний шанс урятувати сина, — сказав Юрій, — тут нема чого заперечувати. Але будь ласка, прооперуйте якомога швидше».

До Інституту ім. Бакулева Сергія привезли в березні 1993 року з метою проведення балонної ангіопластики для корекції звуження клапана аорти. Ця процедура передбачає введення катетера через стегнову артерію в серце та надування всередині серця балона для розширення звуженої артерії серцевого клапана. Сергію вона була потрібна тому, що стулки клапана в нього були зімкнені по краях, залишаючи лише маленький отвір для току крові й підвищуючи тиск у лівому шлуночку до 260. Зробити операцію йому порекомендували, коли цей тиск перевищив 150.

Сергій жив у Твері — невеличкому місті за 168 кілометрів від Москви. Його батько був місцевим журналістом, а мати працювала вихователькою в дитячому садку. Сергій ходив до школи й учився старанно. Його серцева вада була компенсованою, тож за винятком періодичної слабкості він ні на що не скаржився. Однак шлуночок серця не міг компенсовувати цю ваду довічно, із часом, безперечно, почались би перебої, а тоді серце Сергія опинилось би під постійною загрозою.

Сергія поклали до лікарні 19 березня, а наступного дня виконали потрібну процедуру — як здавалось, успішно. Кров’яний тиск у його лівому шлуночку знизився до 140, це було ще надто високо, але набагато краще, ніж до того. В наступні після процедури дні Сергій — спокійний, охочий до навчання хлопчик — більшість часу присвячував читанню.

Лікар Кето Мчедлішвілі, дитячий кардіолог, яка наглядала за Сергієм, припустила, що вже незабаром він зможе поїхати додому. Однак на третій день у нього підвищилася температура. Це занепокоїло лікарку. За Радянського Союзу Інститут ім. Бакулева мав у своєму арсеналі 12–15 найменувань антибіотиків, включно з такими найсучаснішими, як лонгацер і фортум. Проте навесні 1993 року кількість наявних антибіотиків скоротилося до п’яти — клафорану, бруламіцину, гентаміцину, ампіциліну та оксациліну, й навіть серед них деякі були дефіцитом.

Доктор Мчедлішвілі знала, що підвищення температури після балонної ангіопластики у дітей не є чимось незвичайним, але в Сергія вона підвищилася за три дні після процедури. Це означало, що до організму могла потрапити інфекція.

Мчедлішвілі намагалася викинути з голови моторошні думки. Вона знала, що в