Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Карета повільно котилася вуличками невеликого містечка Абот. Гармонія у гарному настрої відпочивала. Ця частина гастролей пройшла краще за попередню. Діл, Мег та Тадео розмовляли між собою, обговорюючи вчорашній концерт.

Карета зупинилася на краю площі біля пекарні. Якщо вони вже були тут, гріх не зайти до неї. Гармонія не з чуток знала, що там найсмачніша випічка. У пекарню вони послали кучера, бо було спекотно і не хотілося виходити.

Притулившись скронею до стінки карети, і відсунувши фіранку Рада дивилася через вікно надвір. Вона була багатолюдна, і важко було розібрати промову перехожих.

Дівчина вже мріяла про прохолодну ніч, як почула десь зовсім недалеко звуки гітари, сміх та чиїсь голоси. Прислухавшись, Рада ледь не поперхнулася. Вона почула їхню пісню «Ти», але  якомусь перекрученому варіанті.

Мовчки відчинивши дверцята карети, дівчина вилізла з неї.

- Ти куди? – запитливо глянув на неї Альбрехт.

- Я почула… може здалося… - Рада вже не стала затримуватись і попрямувала туди, звідки чулася музика; Альбрехт пішов слідом за нею.

Побачивши пишно одягненої жінки люди розступалися і затихали. Випадково на Раді сьогодні було одне з її дорогих суконь із філанського шовку та намисто з діамантами. Альбрехт теж був у новому святковому одязі, бо вони не встигли переодягнутися після концерту.

Коли підійшли ближче, все стало на свої місця. Рада відкрила рота від того, що долинуло до її вух – це була пародія на них. І досить жорстока. Люди відкрито висміювали «Гармонію» з їхніми заїждженими палацовими танцями та манерами. У центрі цього неподобства були двоє чоловіків. Один з них тримав гітару, на якій він намагався зобразити щось схоже на «Ти».

Те, що на майдані стояли справжні виконавці цієї пісні, помітили не всі. Але Гармонія зрозуміла одне – доки вони завойовували увагу знаті, вони втратили увагу народу. А в цей час до них уже поспішали стражники, готові розігнати людей і припинити все це неподобство. Гармонія зупинила їх, наказавши не втручатися.

А двоє безстрашних чоловіків нахабно зображували манірних Раду та Альбрехта. Рада дивилася, як вони коряво зображують щось на кшталт менуету.

- Ми, що так поводимося? – підняв одну брову Альбрехт.

- Ми так не танцюємо! - посмішка ковзнула по губах дівчини. – Давай покажемо їм як треба!

  В очах Гармонії спалахнули бешкетні вогники, як тоді на їхньому першому виступі в замку Зарганса. Дівчина голосно розсміялася, спеціально привертаючи до себе увагу. Люди, які до того веселилися, раптом затихли і з побоюванням стали кидати на них погляди.

- Ну чого ви замовкли? Продовжуйте! Ми також хочемо потанцювати! – крикнула Рада. А коли побачила, що їх реально остерігаються, додала. – Не знаю, звідки про нас склалася така думка! Але ми зараз доведемо протилежне!

Рада підбігла до того, що з гітарою і наполегливо попросила зіграти щось жваве. Гармонія тільки цього й чекала. Навіть дорогий одяг не заважав їм танцювати. Такого тамтешні люди точно не бачили. Адже таке вміла лише Рада, яка не пропускала жодної дискотеки у себе вдома.

Майже одразу до них приєдналися присутні на площі, намагаючись повторювати рухи. Гармонія, кружляючи, сміялася, почуваючись безмежно щасливими.

- В мене ідея! – коли музика за кілька хвилин стихла, Альбрехт кинувся до карети.

Мег, Тадео та Діл стояли біля неї, дивлячись на все це збоку.

- Тадео, Мег нам потрібна ваша допомога! У вас є невеликі інструменти! – підбіг до нього Альбрехт. Побачивши, що вони не палають бажанням щось робити, хлопець плюнув на них, узяв гітару і втік знову.

Він не розумів, чому розсердилися Мег, Тадео та Діл? І що такого в тому, що вони заспівають зараз людям? На якийсь час забувши про них, Альбрехт передав гітару Раді, а сам узяв ту, яку йому люб'язно дав той чоловік-жартівник.

Вони не помітили, як повз них пролетіла маленька кулька світла. За часи своїх виступів Гармонія вже перестала її помічати. Дівчина і хлопець бешкетно переглянулися між собою і майже одночасно вдарили по струнах.

І раптом сталося диво! Так само, як і кілька місяців тому, їхній одяг заіскрився і змінився до невпізнання. Сукня стала набагато простішою і дешевшою, а головне зникли всі прикраси. Альбрехт засміявся, бо на ньому зараз був одяг точнісінько, як колись у Рамплурі. Раніше стягнуте стрічкою волосся розсипалося по плечах. Він уже звик збирати їх у хвіст, бо це було зручно та віталося у вищому суспільстві.

Рада дзвінко засміялася, побачивши на собі зелену сукню з білим ліфом, прикрашеним вишивкою. Дівчина ні з чим не могла його сплутати. Це було одне з трьох суконь, які вона шила за допомогою магії на шляху до чарівника Мерліна.

Люди ж не одразу зрозуміли, що сталося. Але по обличчях було ясно – їм це до вподоби.

Побачивши, що оточуючим сподобалася їхня імпровізація, дівчина та хлопець подякували їм, та пообіцяли повернутися ще.

- Ми хочемо, щоб усі знали! Ми нікому не належимо! Ніхто не має над нами влади! І ми самі маємо право вирішувати, перед ким виступати! Відтепер не лише знать, а й простий народ зможе нас чути! – крикнула Рада.

- Ми скоро повернемося! – з усмішкою додав Альбрехт.

  Їм час було вже їхати. Помахавши наостанок, Рада і Альбрехт вирушили далі. Вони не помилилися, з цього моменту справді все змінилося. І вони навіть не уявляли, чого коштуватиме ця їхня заява.

* * *

  - Ні і ще раз ні! Цього не буде! Де це бачено, щоб крон-герцог був звичайним вуличним музикантом! Та й ти, Радо, скоро отримаєш титул! Це погано позначиться на вашій репутації! – безжально руйнував їхні надії Мерлін.

- Але чим вони гірші? Тим, що не зможуть заплатити за наші концерти ту суму, яку ми одержували від знаті? Вони також люди, Мерлін! Якщо вони нас прийняли, ми співатимемо для них! – стояв на своєму Альбрехт. – Нам увага народу дорожча за всі ті золоті монети!

- Нехай платять нам скільки забажають! Ми не заради грошей їздили на гастролі! – заявила Рада.