Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Випручавшися з павутиння мотузків, не стерши й поту, старий дивився вниз і плакав… Дзвони вже змовкали по всьому городу та й у бою зайшло чомусь таке затишшя, аж раптом стало чути, як загорлали тут і там, і скрізь — тремкими басками молоденькі, раннього весняного заводу півники.

В цій тиші вона й підступила до міста, панна Смерть, і, як завше, вдавала, буцімто саме вона і е Життям… Крякали всюди, її вітаючи, галки, ворони та круки, пречорна шквиря птаства, яке, кружляючи над полем бою, чуло собі вже добру поживу.

9

Наступила тая чорна хмара, аж темно стало, а над ратним полем знову всіма своїми голосами, криками та громами озвалася війна, а людська кров цебеніла скрізь на тучну й без крові землю, кров народу, що від неї аж кипів над бойовиськом клубами чорнісінький туман.

В битві вже давно шалів на білогривому Добряні лицар Мамай.

Врубувався він у ворожу гущину, як у ліс темний, і лягали нападники покосами а він пробивався далі та далі, наче шукав кого між ворогами, наче прагнув зняти якусь певну осоружну голову, і аж затрусився ввесь, аж наче пойнявся вогнем, коли побачив віддалік золоте яблуко над високо піднятим кінським хвостом гетьманського бунчука, побачив, як під своїм архангельським стягом лівою рукою рубається з долинянами сам ясновельможний гетьман.

Мамай рвонувся був до Однокрила, але той, наче хто в груди його штурхонув, здаля відчув наближення страшного супротивника і враз позадкував-позадкував, і скоро зник за спинами найманих чужинців.

Козак Мамай скоро втратив з ока й золоте яблуко бунчука, бо гетьман не схотів прийняти бою, послідущий страхополох, і від тої втечі боягуза занялося серце Мамаєві, і ще гарячішою зненавистю спалахнуло воно проти власного свого витвору, проти недолюдка Гордія Пихатого…

Тимчасом і Михайлик келепом важенним напрацювався через лад, без ощадку рубаючи ворога.

Вже й матінці, Явдосі, поранило татарською стрілою ліву руку, і грива гнідаша була залита її кров'ю, а вона рубалась і рубалась.

Вже наклав головою в бою за Вкраїну — і співливий сербин Стоян Богосав.

Вже й коваль Іванище, тульський богатирище, руська душа, маючи за вітром бородою, накришив гори трупу ворожого, де тільки пройшов — пішки, без коня, прорубуючи просіку важкою щаблюкою.

Вже й Пилип-з-Конопель настрілявся та нарубався до знесилля, а кінця бойовищу не було й не було, бо зрадлива доля перекидалась то на той, то на той бік війни, і наші долиняни, відігнавши супротивника, знову відступали до стін Коронного замка.

Михайлик мало що й тямив у тім кривавім шарварку, що кипів довкола, в його другому бою.

Правда, хлопцеві здавалося, буцім він так-таки й не розсердився, не став сміливим і завзятим, хоч козацьку відвагу бачив на кожному кроці, який оборонці Долини оплачували ціною болю, ціною крові, ціною життя.

Прездоровою голоблею орудував Прудивус, насідаючи на якогось меткого шляхтича, гусара — в леопардовій шкурі, в кунтуші голубому, облямованому хутром, у косоверхій шапці з золотими китицями та діамантами, і можна було, грішним ділом, подумати, що Тиміш старається, здобуваючи коштовне вбрання гусара, потрібне либонь кумедіянтові для чергової вистави.

Там і там виникаючи, то не сокіл літав, то Мамай на своїм Білогривці з'являвся заразом у кільканадцятьох сутичках, — що кінь Добрян топче, а що Мамай б'є, а що Песик Ложка зубами шматує, — і од стріл, які повпивалися в тіло з усіх боків, Козак був схожий на сердитого кругленького їжака.

Обличчя йому побагровіло від напруги. Орудуючи ратищем, він одбивався зразу від кількох оскаженілих найманців гетьмана: одному в зуби заціджував дерев'яним тупим кінцем, гостряком списа проштрикував другого, збиваючи його з коня, наскочивши на третього чавунними грудьми свого Добряна (кінь — вогонь-вогнем!), вибивав якого-небудь шляхтича або татарина з сідла, а то й сам діставав од когось хорошенько в груди шаблею чи списом, і знову рубав і колов, колов і рубав, — i ввесь час ширяв йому над головою сокіл.

На блим задерши голову, Мамай гукав йому якесь коротке слово, і знову врубувався в гущу ворогів, що напливали плавом на долинян, хвиля за хвилею, стіна за стіною: дуки-срібляники, пани — проти сіроми, проти злиднів, хамів, хлопів, їхні ясновельможності — проти люду чорного, проти бунту лайдацького, найманці — проти хазяїв цього краю благословенного, кривоприсяжці й зрадники, недуга отчизная, супроти простого й відважного, супроти мудрого й вільнолюбивого народу України…

Сокіл усе шугав над бойовищем, квилив над Мамаєм раз по раз, подаючи знаки про близьку небезпеку, шугав та й шугав, порою всеньке небо закриваючи широкими крилами, аж наче сонце застуючи деколи, бо від куряви, від диму, від парування крові темніше й темніше ставало довкола, мовби хмари ворожої навали сунули на Мирослав не тільки по топтаній землі, а й по вільному небу.

— Куди ж нам пробиватись далі!? — гукав якийсь страхополох, до перепуду наляканий кров'ю. — Там смерть попереду!

— А сором — позаду! — глузливо відмовив боягузові Козак Мамай, і, ці слова почувши, Михайлик, що промчав на ту мить повз Козака, зрозумів їх, як перший закон війни.

Орудуючи келепом замашненьким, Михайлик, сам не свій після безсонної ночі, після несподіваного щастя в коханні, після вранішньої зустрічі з Яриною, що так підступно зрадила його, піддавшись панському своєму гонорові, що так облудно від нього відмовилась, від парубка, котрого вона сама вночі сьогодні… ні, ні, ні, то все був сон, та й тільки! — і наш Михайлик, у кривавому запалі битви ще й думками цими терзаний, відбився ненароком геть від матінки, від Мамая, від старого Гната Романюка (котрий рубався тут же), від Прудивуса, від усіх від своїх, — та й прокладав собі дорогу келепом, але не назад, не до замка, а далі від нього, бо ж парубок, як ми сказали б нині, бойового досвіду ніякого не мав.

Запроторившись аж так далеко, Михайлик, необачний, несподівано врубався в гущину ворогів, які тут щільно обступили чималий гурт косарів (із самими лише косами) та вельми пошарпану козацьку сотню Михайла Борозенка: щойно втративши в бою свого бравого сотника, борозенківці вже знемагали од великої крові.

Люди падали в бою одне за одним, а німецькі рейтари відбивали цей гурт мирославців од стін города далі та далі.

Німці вже були певні, що купку долинян, яких вони так щільно оточили, доб'ють без натуги, бо долиняни вже втрачали надію пробитись назад, до Коронного замка, — стікаючи кров'ю,