Читати книгу - "Обитель героїв"

— Чому?

— Зовсім недавно в нас не було жодного шансу. А тепер — цілих півсотні! Приступимо. Часу дійсно обмаль. Ви допоможете мені?

— Вважатиму за честь, ваше чорнокнижництво. Що треба робити?

— Станьте тут і будьте готові. Ні, краще приляжте. Так, просто на землю. Ваша світлосте, візьміть мою мантію, скачайте і підкладіть сивілі під спину. Потім сядете біля ніг, щоб вона могла впертися…

— Навіщо? Це не я народжую, це Хендрика…

— Любонько, помовчіть. Хендрика заслабка. Будете забезпечувати родові зусилля…

— Що?

— Тужтеся за неї, а я створю передачу м’язових поштовхів на породіллю! Ага, води відійшли… Зарано, скажу я вам… Ну та це на краще, ми поспішаємо…

— Давайте я…

— Даруйте, юначе, але йдеться не про гнилий зуб. Нам з вами краще мовчки виконувати накази гросмейстера. Він знає, що робить.

— Сподіваюся, що знає…

— Ах’нуар рабайард ауксиліум віта дхаммунг! Віталіз у нормі, серцебиття… Розганяю процес… mobilis in mobile… Р’янна корпорис дзетта маддух! Добре, тепер стабілізація при прискоренні…

— Я тримаю екстерн-форму. Робіть розподіл.

— Дякую, любонько, але побережіть сили. Вони вам ще знадобляться. Цервікальний канал розширений… Півтора пальця за ділянку внутрішнього зіва… Мало! Мало! У неї вузький таз… Пішла фаза вигнання…

— Овал Небес!.. Як боляче…

— А ви як думали?! Нічого, доведеться самій родити, будете знати заздалегідь…

— Тітонька Есфірь казала, що при пологах кістки таза розходяться…

— Що вона знає, ваша тітонька! Ще Везалій в «De corporis humani fabrica libri septem» довів, що тазові кістки з’єднані нерухомо… Як же не хочеться цесарити…

— А про вашого Везалія писали: «Чудовисько невігластва, невдячності, нахабності… Найзгубніший взірець безчестя…» Ох, як же ж боляче!..

— Любонько, якщо хочете цитувати — кричіть голосніше. Тужтеся і кричіть! А я передам на Хендрику: все-таки родити їй, не вам…

— Добре, гросмейстере.

— Нам ще поталанило, що у ваших іменах збігається багато звуків: вібрації легко поєднуються… Так, починаємо ініціацію… Овал Небес!

— Стривайте!

— Хендрико! Ти жива?!

— Містрис Форзац, це ви?!

— Я… раніше я не могла… Тільки завдяки вашому підживленню… Я вмираю, так? Климе, я хотіла тобі сказати…

— Гросмейстере, не лізьте далі першого еаша! Ви звільните діббука! Він зірве печатки…

— … і відбудеться неконтрольований мана-викид. Я пам’ятаю, пане профос. До речі, де ви зараз?

— Дивлюся на вас у вікно.

— Викид мани? Накопиченої за чверть століття?! Та тут не нас — весь Майорат ущент…

— Стуліть рота, пане Кугут. Ви заважаєте.

— Що ви пропонуєте, Фернане? Чи мені кликати вас Климентом?

— Кличте, як хочете. Я можу спробувати частково блокувати чарову решітку печатей, зробивши викид вузькоспрямованим.

— І структурованим? Пролом-флейта?! Вихід мани із точки найменшого опору? Геніально, добродію!

— Було б геніально. Якби я раніше хоч раз робив такий фокус…

— Доведеться імпровізувати. Готових рішень немає.

— Панове, скільки мені ще?

— Терпіть, любонько, терпіть. Ви самі відчуєте, коли все закінчиться. Ага, фаза вигнання у розпалі… Прискорюю до максимуму… Прокляття, якби ми були в Чуриху, в моїй лабораторії…

— Ой-йой-ой! Мамочко! А-у-у-у-у-у!..

— Анрі, у вас у роду гомолюпусів не було?

— Що? А, ви жартуєте! Жартуйте, бароне, жартуйте ще, прошу вас! Мені так легше.

— Перепрошую за дурнуватий дотеп, але я дуже злякався за вас…

— Ні, справді, легше…

— Є пенетрація. Хассур інітаре нісус! Орґ’хам морі…

— Н-не бий, дядечку! Я більше не б-буду!..

— Це діббук! Діббук на волі! Шоста печать… Прокляття, я не встигаю…

— Боляче!.. Боляче-е-е!..

— Тримайтеся, Анрі!

— Тримайся, Маріє!.. Я зараз…

— Хендрико, почекай!.. Ще рано…

— Я більше не б-буду!.. Не буду я… Не буду…

* * *

Хижак-світанок вчепився в ослаблу ніч, як пташеня грифона — у чорного барана. Відливаючи перламутром, гострий дзьоб рвав здобич; клапті бляклої пітьми летіли навсібіч, текла кров, просочуючись у землю, не встигаючи потемніти й згорнутися в розпадках. Царським пурпуром палало озеро, а грифон шаленів за Тітікурамбою, піднімаючись у небо, безжалісний і ненаситний. Криптомерії шепотілися з білостовбурними соснами, засуджуючи зухвалу розкіш чепурух — золотих модрин. Мох біля підніжжя дерев виблискував краплинами роси. Із гнізд, схожих на гаманці, плаксиво нявкали іволги, наслідуючи весняний хор котів. Іволгам було чого боятися: їхні гнізда марновірні люди часто руйнували, вважаючи, що підлий птах щоранку п’є по три краплі крові у вампірів. Вампіри для цього нібито перед світанком підходили до дерева, щоб іволги, які рідко спускаються на землю, могли ризикнути й насолодитися.

Нісенітниця, звичайно, але дурень вірить, а птах плаче.

Над іволгами в кущах лунко хихотіли завірюшки, трясучи вохристими чубчиками. Пліткарки й насмішниці, завірюшки уявляли, як до кадавральні ранками похмуро тягнеться процесія сонних вампірів, радуючи пернатих кровопивць — і клювали багряні ягоди дружинника з особливим натяком.

— Не хвилюйтеся передчасно, пані!..

— А я вам ще раз повторюю, добродію: якщо ви з’явилися сюди знести нам другу вежу із трьох, то я вповноважена заявити…

— Дайте вежам спокій, пані!

— …категоричний протест! І це вже ви, будь ласка, дайте нашим вежам спокій…

Вершечки скель над озером, підсвічені, як рожеві пуп’янки, відбивалися у воді хисткими, ледь вловимими тінями. Кусючий вітерець, згадавши, що надворі осінь, а отже скоро почнуться довгі дощі, бігав по схилах наввипередки з шерехом розбуджених кущів. Вриватися в кадавральню він побоювався: дрейгурам на світанкову прохолоду плюнути й розтерти, а змерзлий некромант — людина недобра, може і в склянку посадити. Запечатає, кине в озеро — сиди в склянці, борсайся, поки випадковий рибалка не витягне тебе неводом чи приплив не розіб’є скляну темницю об камінь…

Діловитий полоз шарудів у траві, шукаючи теплішої місцинки.

— Дозвольте мені пройти, пані! Інакше я буду змушений…

— Застосувати силу? До дами? Звісно, чого ще чекати від бойового мага трону! Елефант у посудній крамниці, і той делікатніший…

— Пані, якби я не так поспішав, я б із задоволенням спростував ваше упередження! На жаль…

— А що вже я жалкую, добродію! Ми жодного разу не зустрічалися з вами у приємнішій обстановці…

Анрі спустилася від будиночка доріжкою, посипаною білим піском, орієнтуючись на звук скандалу. Іти їй довелося недовго: біля парадного входу в кадавральню Наама Шавазі, Сестра-Могильниця, сперечалася з могутнім атлетом у самій пов’язці на стегнах, через що атлет трохи скидався на свіжого дрейгура. За спиною Просперо Кольрауна мерехтів середніх розмірів смерч: бліц-дромос не поспішав зачинитися, долаючи опір розбурханого астралу. Все-таки Кольраун — великий майстер: самій вігілі нізащо не вдалося б тримати «стулки» порталу відчиненими за такого збурення сфер.

— Генрієтто! — зрадів бойовий маг. — Як доречно! Скажіть цьому чарівному церберові…

— Що ви тут робите, Просперо?

— Ну ось, і ви мені не раді, — радість змінилася щирим засмученням. — Цікаво, чому мені рідко бувають раді? Чекайте, чекайте…