read-books.club » Фентезі » Обитель героїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Обитель героїв"

227
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Обитель героїв" автора Генрі Лайон Олді. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 125 126 127 ... 131
Перейти на сторінку:
похмурим основам устрою, заведеного вищими силами раз і назавжди. Ніби маятник передумав гойдатися, відмірюючи хвилини, і замість того, щоб рахувати час, пустився в бурхливий танок. Маг дослухався до дзвінкої тиші; маг думав про свого сина. Біля входу до вежі стоїть він, Ефраїм Клофелінг, свято вірячи у всемогутність, у рятівну спромогу батька; над жінкою, що розбилася, стою я, Бруно Клофелінг, метр Високої Науки, давно поховавши під курганом знань віру в чудо. Що вибрав би я, Духовидець, якби батьки відмовилися благословити мій шлюб із Ґретою? Якби довелося скованому по руках і ногах ланцюгами пристойності стояти над ложем умираючої, незаконної, коханої, я прийняв би на плечі тягар рішення: пам’ять про Ґрету, обрамлена в чудо-медальйон — чи новонароджений Ефраїм?

Думати про таке виявилося болісно, як навчитися ходити заново.

Маг посміхнувся синові. Нехай вірить. Вічний Мандрівцю, дякую тобі за те, що мені не довелося обирати… Благословенний кожен твій крок сімома небесами, кожен дарунок твій, на лихо чи на щастя, тричі благословенний…

А герцог усе барився.

Огюст фон Шмуц не ризикував квапити його високість. Чекаючи герцогського вибору, барон міркував про здоровий цинізм. Монарх почуттів, лорд користі. Соломинка, за яку завжди можна вхопитися, на відміну від згубних сердечних поривів. Обитель не героїв, а людей діла. Хоча, якби склалося в житті інакше… Огюст криво сіпнув куточком рота, уявляючи себе в інших, невластивих обставинах. Припустимо, відмовившись від військової кар’єри, я пристав би на вмовляння старого друга, прокуратора Триннера, і став би квізитором Всевидющого Приказу. Переїхав би до столиці, залишивши баронство молодшому братові; другий ранг, перший, медаль «За завзяття»… Вівіан вийшла б заміж за фата д’Аньяні, настирливого залицяльника, я надіслав би їй на весілля троянди й брильянтове кольє з підвісками… Три мої дочки ніколи не з’явилися б на світ, Матильда не народила б мертвої онучки… Спокійний, бувалий у бувальцях, зануривши руки по лікоть у злочинний гній, маленький чепурун у трикутному капелюсі, я зараз стояв би на подвір’ї цитаделі — вільний, як вітер, без родини, без дому, без спадкоємця, відвівши цю роль племінникові, — і думав би, що одне гарне шаленство іноді варте дюжини цинічних зручностей, як один славний удар клинка приносить радості більше, ніж сотня виграних у суді позовів.

Заздрити Губерту Раптовому було незвично. Немов тисячу разів співчував, вписався в колію співчуттів, і раптом звідкись взялася заздрість — безглузда, небувала, чужа і своя, як жінка, випадково зустрінута в запилюжених закутках архівів…

А герцог барився.

Есфірь Кольраун змокла у важкому вбранні сивіли. Щільна тканина, поспіль заткана лавром і зірками, тисла на плечі. Хотілося перевдягтися в легке й виїхати. У мовчанні герцога звивалося знамення, несподіване і страхітливе, як змія, підкинута злим жартівником у теплу постіль. Зміст знамення був темний. Ясновидиця закинула голову й поглянула в блякле осіннє небо. Там димом хмар пливла її доля. Очі сльозилися від невизначеності. Чи може статися так, думала Есфірь, що, відкинувши привабливі пропозиції високопоставлених колег, я вийду заміж, скажімо, за скромного заклинача вітрів? Навряд чи, звичайно, але припустимо. Малесенький будиночок — у столиці, але у кварталі з простих. На челядь грошей не вистачає, доводиться поратися самій: стомленій після храмових пильнувань і пророцтв, варити цибулевий суп із грінками, улюблену страву чоловіка, витирати порох з книжок, прати, мити посуд… Народження сина на півтора року позбавить внутрішнього зору. Треба буде довго відновлюватися, а хлопчик народжується хворобливий: плаче ночами, будить, вимагає уваги… Він виросте великий, я хотітиму, щоб він став волхвом, а він, упертюх, піде в бойові маги — я хвилююся щоразу, коли він їде, я потай проклинаю його перемоги, бо безпечніше служити скромним волхвом у капищі, але в глибині серця я пишаюся моїм хлопчиком… Можливо, він підбере у своїх мандрівках якусь замазуру, захопиться азартними іграми і зрештою опиниться за ґратами — або ні, нехай краще він здійснить подвиги і стане бойовим магом трону, коли я постаріюсь і піду на спочинок: хворіти, чекати, скучати, радіти, бурчати на юну компаньйонку — вона занадто юна, вона така, якою була я на подвір’ї цитаделі…

Всього цього ще не трапилося.

Все це може й не трапитися.

Усе це — в мене на колінах, ніби моток пряжі.

Герцогу, Губерте Раптовий, королю миттєвих рішень, чого ж ти баришся?!

З вікна другого поверху радник Беркадор бачив, як сивіла підвела очі. Перш ніж втупитися в небо, вона ковзнула поглядом по вежі, й радник відчув себе нагим посеред площі. Сотні людей дивляться на тебе, позбавленого шапки з хутра видри, накидки з облямівкою, бордової мантії, плаща з гербом: дай пораду, кажуть вони. Тягнуть руки: кинь милостиньку! Ти розумний, ти знаєш життя. Скажи, як бути. Вічний Мандрівець високо, Нижня Мама глибоко, а ти тут: без штанів, без чинів, який є. Карле Беркадор, ти вмієш радити, стоячи голим у центрі площі? Адже це так просто: в’язати й дозволяти, розділяти й панувати — тільки й того, що не можна залишитися в тіні. Треба говорити під сонцем, вказувати під сонцем, знаючи, що подітися ніде. Вірний, чесний, відданий Карле, ти й зараз — на другому поверсі, з вікна, із-за штори, а площа чекає, коли ти спустишся, скидаючи на ходу вбрання…

Карл Беркадор щосили штовхнув стулки вікна, і вони розчахнулися.

Навстіж.

Шибки задзвеніли так, немов вікно відчинили вперше за сто років.

— Дитина, — вторячи дзвону, сказав Губерт Раптовий, найнесамовитіший герцог з роду д’Естрем’єрів. Він дуже сутулився; здавалося, у стрункого герцога виріс горб. Кожне слово давалося йому на превелику силу: кожне слово було колесом карети, що загрузла в багнюці, але кучер уже заніс батога над спинами коней. — Пам’ять я маю. Іншої не треба. Рятуй дитину, Бруно. Якщо зможеш…

Бруно Духовидець кивнув. Схиляючись над Хендрикою Землич, він знав, як зупинити занурення в омфалос. Решти він не знав. Але дивний кураж, з’явившись із небес, плавився в душі Бруно, ставав дзвінкою сталлю: зараз маг погодився б прийняти пологи хоч у вмираючої, хоч у мертвої жінки. Маятник танцював тарантелу, у похмурих основах ховалися сонячні зайчики. Віра сина в батька текла до Бруно від хлопчиська, що стояв біля входу до вежі; текла через двір, як могла б текти через роки й десятиліття.

Можна вмерти давним-давно.

Це не має значення.

Головне, щоб дитина народилася здоровою.

* * *

— …Пані, ваш прогноз?

— Фортеця в облозі, сум’яття в небесах, чоловік біля ложа породіллі… Приблизно п’ятдесят на п’ятдесят. Точніше сказати не можу.

— Не потрібно точніше. Це просто чудово,

1 ... 125 126 127 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обитель героїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Обитель героїв"