Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Темрява інколи приходить не зовні, а зсередини.

Її шепіт — це лише відлуння наших страхів,

а її кроки — відбитки наших помилок.

Я спала, занурившись у теплоту ковдри, але спокій швидко зник, поступаючись темряві, яка почала накочувати хвилями. Спочатку я відчувала лише легке напруження, наче щось холодне повзло шкірою. Потім воно посилилося. Щось невидиме затягувало мене вглиб.

Темрява стала суцільною. Я стояла на пустельній місцевості, земля під ногами була вологою і липкою. Мої босі ступні відчували щось тягуче. Я подивилася вниз — кров. Земля була покрита шаром густої, блискучої крові.

Повітря було важким, холодним і смердючим — запах металу, розкладу й чогось пекучого, що обпалювало ніздрі. Вітер ніс із собою крики. Ні, це не вітер. Це голоси — стогін, плач, шепіт. Вони звучали звідусіль, хапаючи мене за душу.

Попереду з’явилася фігура — висока, граціозна, але холодна й чужа. Роана. Її обличчя сяяло в місячному світлі, і виглядало ще більш нереальним. У її руках — лезо, яке відбивало криваві відблиски. Я хотіла закричати, але горло стислося, видаючи лише шипіння.

— Що сталося, Корі? — запитала Роана, її голос був ніжним, але в ньому звучали голки. — Боїшся?

Я зробила крок назад, але ноги занурилися в кров, і я майже впала. Роана насолоджувалася цим, нахиливши голову, як кішка, що спостерігає за здобиччю.

— Ти не втечеш, — сказала Роана. Вона простягнула руку, і я відчула, як холодні кігті здавили мої груди. Болісний крик вирвався з моїх вуст, але звук потонув у шепотах навколо. Я затрясла головою, намагаючись прокинутися, але біль був реальним.

Раптом земля розкололася під моїми ногами, і я впала. Я падала нескінченно довго, а потім ударилася об щось тверде. Моє тіло пронизало відчуття, наче сотні ножів одночасно пробили шкіру.

Я підвела голову й побачила, що оточена людьми. Їхні обличчя були викривлені від болю, очі порожні, а з тіл звисали розірвані шматки шкіри. Вони підходили ближче, простягаючи руки. Я кричала, але мого голосу не було чутно. Вони торкалися мене, і з кожним дотиком я відчувала, як життя витікає з мого тіла.

— Вони твої, Корі. Твої помилки, твої страхи, твої гріхи, — прошепотіла Роана, яка знову з'явилася перед нею. — Ти завжди тікала. Але сьогодні ти не втечеш.

Роана нахилилася ближче, і її очі стали чорними, як бездонні ями.

— Ти заплатиш кров’ю, — прошепотіла вона. І з цими словами вона встромила лезо в мої груди. Біль пронизав мене, розірвавши все тіло.

Я кричала. Моє тіло вигиналося, я намагалася вирватися, але нічого не допомагало. Роана повільно скручувала лезо, а я відчувала, як життя витікає.

І тоді я прокинулася. Відчайдушний крик все ще лунав у моїх вухах, а груди обпалювало. Я схопилася, тримаючись за груди, де не було жодного порізу, але біль здавався справжнім. Мій подих був уривчастим, кімната здавалася чужою, а темрява загрозливою. На шкірі залишався холодний слід, ніби Роана все ще була поруч.

Азара в кімнаті не було. Налякана, з розширеними від страху очима, я спустилася на другий поверх. Моє серце гучно гупало, ніби намагалося вирватися з грудей, а ноги тремтіли, ледве тримаючи мене. Я відчувала холодний піт на спині, але не зупинялася. Мені потрібно було побачити його.

Я майже влетіла в спальню Кассандра, рвучко розчинивши двері. Місячне світло, яке лилося через велике вікно, освітлювало кімнату, підкреслюючи суворість її дерев’яних стін і масивних полиць із книгами. Кассандр, який, здавалося, тільки що ліг у ліжко, різко підвівся. Його темно-сині очі блищали тривогою.

— Корделіє? Що сталося? — голос був глибоким і стривоженим.

Я обперлася на дверну раму, намагаючись перевести подих. Мої пальці трималися за деревину так сильно, що кінчики побіліли.

— Я... — мій голос був слабким, майже зірваним.

Касс швидко встав, одягнений у свою звичну темно-зелену піжаму, і підійшов до мене.

— Корделія, сядь. Ти тремтиш, — він підвів мене до ліжка, але я тільки хитала головою, міцно стискаючи руки. — Що сталося? Ти бачила когось?

— Ні, це був... це був сон, — нарешті прошепотіла я, і мої слова розтанули в тиші кімнати.

Кассандр трохи полегшено видихнув, але його погляд залишався серйозним.

— Сон? Ти впевнена? Це просто сон?

Я не відповіла, лише повільно кивнула.

— Можна... я залишуся тут? — я підняла на нього очі, які все ще блищали від сліз.

Кассандр завмер на мить, потім кивнув.

— Звичайно, — сказав він, м’яко, як тільки міг.

Я нерішуче підійшла до ліжка і залізла під ковдру. Моє тіло все ще тремтіло, і я намагалася загорнутися глибше, вдихаючи теплий аромат кімнати — бергамоту, кориці та чогось, що нагадувало старі книги.

Кассандр обережно ліг поруч, залишаючи між нами простір, але його погляд постійно повертався до мене.

— Якщо ти захочеш розповісти, я вислухаю, — сказав він, його голос був тихим, але сповненим турботи.