Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Після вечері Нола, прибрала зі столу, а ми розклали на ньому настільну гру під назвою "Закляття й Пророцтва". Гра прикрашена витонченими срібними візерунками та магічними символами. Її основа — велике поле з секторами, кожен з яких символізував певний магічний світ: лісу, гір, води чи небес. У центрі поля сяяв кристал, який періодично змінював колір, залежно від ходу гри.

Кожен з нас отримував набір карт, що представляли заклинання, предмети та таємничі підказки. Фігурки гравців виглядали як крихітні магічні істоти: фенікс для мене, сфінкс для Кассандра, сріблястий вовк для Вельмора і міфічна русалка для Офелії.

— Правила прості, — почав пояснювати Кассандр, уважно розкладаючи свої карти. — Ми збираємо закляття, щоб подолати перешкоди на шляху до Кристала Пророцтва. Але будьте обережні: якщо не встигнете, кристал заблокує магію.

— І хто придумав таке складне випробування? — з удаваною тривогою запитала Офелія, розглядаючи свою стартову карту.

— Це стародавня гра, — відповів Вельмор, усміхнувшись. — Але я чув, що її рідко проходять без сварок.

Кожен хід вимагав стратегічного вибору: витратити заклинання для захисту, щоб уникнути пастки, чи зберегти магію для фінального ривка. У повітрі відчувався запах легкого диму від ілюзійних ефектів, які створювали карти. Гра перетворювала кожен хід на справжнє магічне випробування.

— Хто поставив мені закляття ілюзій? — жартівливо обурилася я, коли моя фігурка раптом опинилася в іншому секторі.

— Це була стратегія, не ображайся, — усміхнувся Кассандр, примруживши очі. Його погляд був таким пильним, що мені довелося відвести свій першою.

— Здається, хтось дуже хоче перемогти, — підколола його Офелія, розігруючи карту допомоги, щоб підштовхнути свого сріблястого вовка ближче до центру.

Із кожним ходом гра ставала дедалі напруженішою, але сміх, підколки й веселі суперечки наповнювали кімнату, створюючи атмосферу затишку й дружби.

***

Коли наші гості попрощалися й пішли, у будинку запанувала тиша, наповнена легким відлунням вечірніх веселощів.

Я повільно зібрала зі столу залишені карти й поскладала їх у коробку. Кассандр стояв біля вікна, задумливо дивлячись на нічне небо. Його силует у світлі свічок виглядав майже нереальним — високий, витончений і спокійний. Мені здалося, що він хотів щось сказати, але вагався.

— Добраніч, Кассандре, — промовила я, не наважуючись зіпсувати цей момент довгими словами.

Він обернувся й подарував мені легку, майже невловиму усмішку, від якої моє серце ледь не застрибало.

— Добраніч, Корделіє.

Не знаю, скільки я простояла на місці, перш ніж рушити до своєї кімнати. Коли зачинила за собою двері, полегшено зітхнула. Внутрішнє хвилювання від його усмішки й погляду ще довго не давало мені спокою.