Читати книгу - "Трилогія смерті"

Десь я читав, що, коли гине смертельно поранена людина, її сітківка фотографує вбивцю. Якби ту сітківку виокремити й занурити в фотоемульсію, з пітьми постало б лице кілера.

Кларенсові дико розплющені очі благали, щоб їхню сітківку вилучили. У кожному його оці закарбувалося обличчя вбивці.

Я стояв і тільки витріщався посеред того потопу мотлоху. Забагато! Кожна тека була розсипана, сотні світлин пожмакано. Афіші позривано зі стін, книжкові шафи потрощено. Кларенсові кишені вивернуто. Жоден грабіжник ніколи не доходив до такого звірячого бешкету.

Кларенс, який боявся загинути під колесами машини й завжди чекав на зелене світло, аж поки ніде не буде видно жодного авто, аби він міг безпечно перенести через вулицю своїх щирих друзів, свої улюблені альбоми славетних облич.

Кларенс.

Я оглядівся, без надії сподіваючись знайти бодай якусь зачіпку, аби зберегти її для Крамлі.

Шухляди Кларенсового письмового стола були висмикнуті, а їхній вміст розсипано.

На стінах лишилося кілька світлин. Мої очі поблукали й зупинилися на одній із них.

Ісус Христос на задвірку Голготи.

Світлина підписана: «Кларенсові. МИР від одного-єдиного І.Х.».

Я вийняв її з рамки і запхнув собі до кишені.

Й обернувся, щоб утекти. Серце моє закалатало, коли я уздрів останнє. І схопив.

Коробку сірників із «Браун-Дербі».

Щось іще?

«А я? — обізвався Кларенс, геть задубілий. — Мені допоможи!»

«Ох, Кларенсе! — подумав я. — Коли б я тільки міг!»

Моє серце так гупало в грудях, що я боявся, аби його хто не почув. І вивалився з дверей назовні.

Побіг, геть від будинку.

«Не біжи!». Я зупинився.

Як побачать, що ти біжиш, то вийде, що це ти вбив людину! Іди поволі, постій. Виблюй. Я спробував, але зринули тільки сухі корчі й давні спогади.

Вибух. 1929.

Біля мого будинку з розтрощеної автівки викинувся чоловік, волаючи: «Я не хочу помирати!»

І я стою на ґанку, зі мною тітка, притисла мою голову до своїх грудей, щоб я не чув.

Чи коли мені було п’ятнадцять. Автівка розтрощена об телефонний стовп, люди розбиваються об стіни, пожежні гідранти, картинка-загадка роздертих тіл і розкиданої плоті…

Або ще…

Вигоріла машина, звугліла постать сидить гротесково випростана за кермом, спокійна всередині своєї руїни, вугільної машкари, спалені пальці прикипіли до керма…

Або ще…

Зненацька мене роздушили книги, та фотографії, та підписані картки…

Бредучи безбач, я наштовхнувся на стіну й навпомацки став просуватися безлюдною вулицею, дякуючи Богові за безлюдність, аж поки налапав те, що видалося мені телефонною будкою, і дві хвилини порпався в кишенях, вишукуючи п’ятицентовик, що весь час там лежав. Укинув його в щілину, набрав номер.

І саме тоді, коли я набирав Крамлі, з’явилися чоловіки з мітлами. Повз мене промчали два студійні фургони й старий пошарпаний «Лінкольн» — прямуючи до Бічвуд-авеню. Ось, на розі, звернули до Кларенсового будинку. Уже сам їхній вигляд змусив мене зібгатися гармошкою в тій будці. Чоловік, котрий сидів у «Лінкольні», був чи не док Філіпс, але я так силкувався сховатись, опускаючись навколішки, що й не міг би сказати напевне.

— Дай я вгадаю, — промовив голос Крамлі зі слухавки. — Хтось справді помер?

— Звідки ти знаєш?

— Заспокойся. Коли я прибуду туди, чи не буде вже запізно, бо знищать усі речові докази? Де ти? — Я сказав йому, де. — Там є близенько ірландська пивничка. Зайди, посидь. Я не хочу, щоб ти стирчав надворі, на видноті, якщо все так погано, як ти кажеш. Сам ти живий-здоровий?

— Я вмираю…

— Не смій! Чим я заповню мої дні, як тебе не стане?

За півгодини Крамлі знайшов мене застряглого у дверях тієї ірландської пивнички й подивився на мене з виразом глибокого відчаю та батьківської любові, і любов та заступила відчай на його обличчі, мов ото хмари пролітають понад літнім краєвидом.

— Ну, — буркнув він, — то де ж тіло?

Двері Кларенсового бунґало стояли прочинені, от ніби хто навмисне лишив їх незамкненими.

Ми їх штовхнули.

І стали посеред Кларенсового помешкання.

Воно було спустошене, але не таке порожнє, як була Роєва оселя.

Усі книжки знову були в книжкових шафах, підлога чиста, ніяких подертих листів. Навіть заведені в рамці великі світлини, більшість їх, знову висіли на своїх стінах.

— О’кей, — мовив Крамлі. — А де ж увесь той мотлох, про який ти казав?

— Стривай!

Я відкрив одну шухлядку з картотеки, що мала чотири верстви. Там лежали пожмакані й подерті світлини.

Відкрив шість картотек, аби довести Крамлі, що розказане йому не було моїм маренням.

Кожна картотека була напхом напхана перетоптаними, знівеченими листами.

Тільки однієї речі бракувало.

Тіла, Кларенсового.

Крамлі втупився в мене.

— Вір мені! — сказав я. — Він лежав точнісінько на тому місці, де стоїш ти.

Крамлі переступив через невидиме тіло. Він, за моїм прикладом, перебрав іще деякі картотеки, аби тільки вгледіти подерті картки, потовчені молотком чи дрючком світлини, розсовані чимдалі від очей. Тяжко, мов молотом по ковадлу вдарив, він зітхнув і похитав головою.

— Можливо, десь-колись, — мовив він, — ти втелющишся, хай і здуру, в щось таке, що клеїтиметься купи. А наразі що? Тіла немає, то що я можу вдіяти тут? Звідкіля нам знати, чи не поїхав він у відпустку?

— Він ніколи вже не повернеться.

— І хто це каже? Хочеш зайти до найближчого відділку й написати заяву? Ну, прийдуть, глянуть на понищені матеріали в картотеках, здвигнуть плечима, скажуть, що на одного божевільного стало менше в голлівудській психушці, поділяться своєю думкою з господарем помешкання і…

— З господарем? — мовив чийсь голос позаду нас.

На порозі стояв старий чоловік.

— Де ж Кларенс? — запитав він.

Тут я заговорив, швидко-швидко й недоладно. Набелькотав усячини і про 1934-й, і про 1935-й роки, та як я гасав на своїх роликах, а за мною гнався В. К. Філдс, маніяк із ціпком, та як Джін Гарлоу поцілувала мене в щічку біля ресторану «Вандом». Як від того поцілунку ролики повипивалися з гнізд і не бажали мене возити, отож я й пошкандибав додому, осліплий до транспорту, оглухлий до своїх дружків.

— Гаразд, гаразд, я зрозумів! — старий лютим поглядом оглянув кімнату. — На злодіїв ви не схожі. Але ж Кларенс так живе, ніби жадібна до фотографій юрба от-от накинеться на нього й зґвалтує. Отож…

Тут Крамлі вручив йому свою візитівку. Старий, тільки глипнувши на неї, так і зціпив свої вставні щелепи.

— Не хочу я клопоту на свою голову! — запхикав він.

— Не турбуйтесь. Кларенс боявся, тому й покликав нас.