Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Я підняла брови, здивована:

— Вперше чую від тебе, що я права.

— Ти вперше зробила щось, не навмисне мені, — відповів він із легким натяком на жарт.

Я відчула, як на мої губи знову лягла усмішка. Офелія була права — ми справді безнадійні. Але ця безнадія зараз здавалася чимось особливим і затишним.

У вітальню увійшла Нола, тримаючи серветки й посуд, і почала накривати стіл. Її рухи були злагоджені, а обличчя випромінювало задоволення. Я вдячно спостерігала, як вона створює навколо нас затишок. Мʼяке світло свічок відбивалося на полірованій поверхні столу, додаючи атмосфері тепла. Я була рада, що сьогодні ми сидітимемо тут, у вітальні, а не на кухні. Мʼякі крісла й диван виглядали запрошувально зручними, ніби обіцяли довгий вечір розмов і сміху.

Коли у двері постукали, Кассандр відклав книгу, яку тримав у руках, і пішов відчиняти. Я, з цікавості, подалася слідом.

На порозі стояли Офелія й Вельмор, їхні обличчя видавали легку напругу, хоча обоє намагалися усміхатися. Здавалося, вони щойно сперечалися, але швидко залишили це позаду.

— Тримай, Кассандр, — сказав Вельмор, простягаючи йому величезну пляшку з темним напоєм. Але я перехопила її ще до того, як Касс устиг простягнути руку.

— Дякую, Вельморе. Не можу дочекатися, щоб спробувати, — сказала я, грайливо піднявши пляшку й повернувшись до вітальні.

Кассандр усміхнувся куточками губ, але його погляд залишився теплим. Він проводив мене очима, і я мимоволі відчула легке хвилювання від того, як його увага була спрямована на мене. Мені подобався цей його погляд — теплий, як тепер, і навіть, той холодний, який він іноді демонстрував.

Уже за кілька хвилин Нола запросила нас до столу. Вона справді перевершила саму себе, приготувавши безліч страв, від яких вітальня наповнилася приголомшливими ароматами: теплий запах смаженого гарбуза із спеціями, ніжний аромат тушкованих грибів у вершковому соусі, хрустких пирогів із яблуками та кориці.

Напій, що приніс Вельмор, виявився ігристим вином із легким рожевим відтінком. Воно було прохолодним і ледь солодким, з нотками стиглої полуниці й ніжним шипінням, що залишало приємну свіжість на язику. Лише кілька ковтків — і я відчула, як розслаблення заповнює моє тіло, а настрій піднімається разом із ігристими бульбашками.

Упродовж вечері я помічала, як Офелія й Вельмор обмінюються дивними поглядами. У них явно було щось на думці, але вони не поспішали ділитися.

— Що між вами двома? — не втрималася я, врешті порушивши тишу.

— Нічог… — почав було Вельмор, але його спробу швидко перервала Офелія, вигукнувши голосніше:

— Вельмор запропонував жити разом!

Я ледь не вдавилася вином.

— О… — тільки й вимовила я, здавленим голосом дивлячись на них обох.

Вельмор мовчав, хоча я бачила, як його обличчя напружилося. Офелія ж виглядала так, ніби ось-ось вибухне словами, і її було вже не зупинити.

— Хіба це не зарано? — почала вона, відвертаючи погляд від Вельмора. — Я думаю, це зарано. Не потрібно робити все поспіхом.

— Я не думаю, що це рано, — спокійно відповів Вельмор, але його голос звучав упевнено, навіть із ноткою виклику. — Подивись на цих двох, — він жестом вказав на мене й Кассандра. — Вони живуть разом із першого дня знайомства.

Я відкрила рот, щоб сказати, що у мене в принципі не було вибору, але друзі не давали й слова вставити.

— Не порівнюй їхню ситуацію з нашою, — Офелія рішуче обернулася до Вельмора. — У них немає почуттів один до одного, принаймні в Кассандра так точно. І ми зараз говоримо не просто про спільне проживання в одному будинку, а проживання як пара.

Моє серце завмерло, а потім почало калатати, як дзвін. Офелія, що ти наговорила? Я мимоволі стиснула келих із вином, намагаючись не зустрічатися поглядами з Кассандром. Сподіваюся, цього ніхто не почув, промайнуло в голові, але коли я побачила, як Вельмор здивовано зиркнув на мене, мені захотілося провалитися крізь землю.

Я опустила голову й прикрила обличчя руками, вдаючи, що поправляю волосся. Здавалося, навіть стіни вітальні могли відчути моє збентеження.

— У нас усе йшло чудово, — продовжувала Офелія, наче нічого не сталося. — Ми насолоджувалися один одним, а ти скинув на нас сьогодні якесь вибухове зілля зі своїм «давай жити разом».

— Я сказав те, що відчув, — не здавався Вельмор. Його голос звучав трохи напружено, але щиро. Коли це він став таким сміливим? — Я просто хочу проводити з тобою більше часу.

Офелія нарешті змовкла, її обличчя змінилося, а погляд став лагідним.

— І ми будемо, Вельморе, — мʼяко сказала вона, поклавши руку на його. — У нас попереду ще стільки всього.

Вельмор зітхнув, ніби з його плечей впав тягар, і нарешті розслабився.

Після цих слів мені теж стало краще. Я налила собі повну склянку вина й залпом випила. Якби там не було, я відчувала турботу й добро від Кассандра. У нас ще багато часу, і якщо щось має статися, воно станеться — цю думку я міцно тримала у своїй свідомості, намагаючись заспокоїти себе.

Я дуже надіялася, що Касс не почув слів Офелії. Але кому я брешу? Кассандр такий уважний, що помічає навіть те, що приховане між словами або ховається у відтінках настрою.