Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Мені навіть про це подумати страшно, — сказала я і здригнулася.

Саме в ці моменти, коли ми обговорювали реакцію інших на нашу новину, замість аналізувати власну реакцію на неї, я по-справжньому почувалася вагітною. Моє тіло ледь помітило нове життя, яке в ньому зародилося, а в щоденній рутині нашої домівки було легко забути про те, що ми невдовзі станемо батьками. Я могла ходити цілими днями і не думати про це, згадуючи про свій стан лише тоді, коли пізно уночі до мене приходив Метью, щоб покласти руки мені на живіт, щоб мовчки злитися зі мною в одне ціле і лежати, прислухаючись до ознак нового життя.

— А я навіть уявити собі не можу, що з тобою може статися щось лихе, — сказав Метью, обнімаючи мене. — Будь обережною, моя левице, — прошепотів він, торкаючись губами мого волосся.

— Буду. Обіцяю.

— Ти б не розгледіла небезпеки, якщо та явилась перед тобою в шляхетних шатах та з офіційним запрошення на обід. — Він відсахнувся, щоб мати змогу поглянути мені у вічі. — Просто пам’ятай одне: вампіри не схожі на теплокровних. Не варто недооцінювати те, що ми можемо бути смертельно небезпечними.

Застереження Метью відлунювало ще довго після того, як він його висловив.

Я спіймала себе на тому, що стала стежити за іншими вампірами у нашому домі, вишукуючи незначні ознаки того, що вони замислили щось робити, ознаки голоду, втоми, метушливості та нудьги. Ці ознаки були малорозбірливими і малопомітними. Коли Енні проходила повз Гелоугласа, його повіки стулялися, ховаючи пожадливий блиск в його очах, але все це відбувалося так швидко, що мені почало здаватися, наче я це собі надумала, як і надумала те, що, коли Хенкок споглядав у вікно групу теплокровних, які проходили вулицею під вікном, ніздрі його розширювалися.

Однак я й гадки не мала брати з них додаткову платню за видалення плям крові з їхньої одежі, яку вони здавали прати. Гелоуглас та Хенкок полювали й харчувалися у місті, хоча Метью до них не приєднувався, обмежуючись тим, що Франсуаза приносила від різників.

Коли ми з Енні пішли після обіду в гості до Мері, як вже стало нашою традицією, я озиралася довкола уважніше, аніж за увесь час мого попереднього перебування в Лондоні. І цього разу я робила це не для того, щоб насолодитися деталями життя Єлизаветинської доби, а для того, щоб переконатися, що за нами ніхто не стежить і не йде. Енні я тримала на безпечній відстані витягнутої руки, а П’єр не випускав Джека зі своєї міцної хватки. На власному гіркому досвіді ми переконалися, що це — єдиний спосіб завадити хлопцю «цупити», як висловився Хенкок. Бо, незважаючи на наші зусилля, Джек і досі примудрявся здійснювати акти дрібних крадіжок. Намагаючись подолати цю кримінальну звичку, Метью ввів новий домашній ритуал. Кожного вечора Джек мав вивертати свої кишені й пояснювати, яким чином він став власником такого великого асортименту блискучих предметів. Але наразі це не стало перешкодою його діяльності.

Зважаючи на його грайливі пальчики, Джеку не можна було довіряти перебування в поважному домі графині Пемброкської. Ми з Енні залишили Джека наодинці з П’єром, і обличчя дівчинки помітно посвітлішало від перспективи довго потеревенити з Джоан, служницею Мері, і мати кілька годин свободи від небажаної уваги Джека та його чіплянь.

— Діано, нарешті! — скрикнула Мері, коли я переступила через поріг її лабораторії. Хоч скільки разів я туди не заходила, у мене завжди подих перехоплювало від краси яскравих фресок, що ілюстрували виготовлення філософського каменя. — Йди-но сюди, я щось тобі покажу.

— Оце і є твій сюрприз? — Мері натякала на те, що невдовзі потішить мене демонстрацією своєї алхімічної майстерності.

— Так, — відповіла Мері, беручи зі столу свій записник. — Ось дивися, сьогодні — вісімнадцяте січня, а я почала роботу дев’ятого грудня. На це пішло рівно сорок днів, як і передбачали мудреці.

Сорок було значущим числом в алхімічних експериментах, а їх Мері могла проводити скільки завгодно. Я проглянула її лабораторні записи, намагаючись вирахувати, над чим же вона працювала. Упродовж двох останніх тижнів я вже навчилася розбиратися в стенографічному письмі Мері та тих символах, якими вона користувалася для позначення різних металів та речовин. Якщо я зрозуміла правильно, цей процес вона почала з унції срібла, розчиненого в «aqua fortis» — «сильній воді», як її називали алхіміки, яка в мою добу була відома під назвою «азотна кислота». До цього розчину Мері додала дистильованої води.

— Оцим знаком ти позначаєш ртуть, еге ж? — спитала я, показуючи на невідому закарлючку.

— Так, але лише ту ртуть, яку отримую з найкращого джерела в Німеччині. — Мері не шкодувала коштів, коли йшлося про її лабораторію, хімікати та устаткування. Вона потягнула мене до іще одного приладу, що засвідчував її відданість якості: великої скляної колби. Вона була позбавлена будь-яких вад і сяяла, мов кристал, і це означало, що прибула вона до цієї лабораторії з Венеції. Англійське ж скло, котре вироблялося в Суссексі, було гіршим за своєю якістю через наявність у ньому малесеньких бульбашок та тьмяних плям. А графиня Пемброкська воліла мати венеціанські скляні вироби — і могла їх собі дозволити.

Коли ж я побачила, що було всередині колби, то аж сіпнулася від дивного передчуття.

Із малесенького зернятка всередині колби виросло срібне дерево. Від його стовбура відгалужувалися гілки. Вони також розгалужувалися мов виделки, утворюючи у верхній частині колби корону з сяючих пасом. Малесенькі намистинки на кінцях гілок нагадували плоди, наче вони вже доспіли, і їх вже можна було збирати.

— Arbor Dianæ, — гордо мовила Мері. — Наче сам Господь надихнув мене витворити його так, щоб воно виросло якраз до твого приходу й привітало тебе. Я намагалася виростити таке дерево раніше, але воно ніколи не приживалося. Хіба ж можна заперечувати істинність і силу алхімічного ремесла, коли бачиш перед собою таку красу!

Дерево Діани дійсно було захоплюючим видовищем. Воно мерехтіло й розросталося прямо перед моїми очима, викидаючи нові пагони, що заповнювали решту простору в колбі. Усвідомлення того, що це ніщо інше, як деревоподібна амальгама кристалізованого срібла, анітрохи не зменшувало мого захвату від того, як шматок металу зазнає процесу, схожого на вегетативне розмноження.

На протилежній стіні був зображений дракон, що сидів на посудині, схожій