Читати книгу - "Необхідні речі"

Коли з цим було покінчено і всі чотири шини були не просто проколоті, а розпороті, Майра відійшла на кілька кроків, щоб оцінити роботу. Вона швидко дихала й стерла піт з лоба швидким маскулінним жестом. «Тандерберд» Генрі Бофорта тепер просів на добрих шість дюймів порівняно з тим, коли вона прийшла. Він стояв на ободах із дорогими радіальними шинами, що розходилися зморщеними гумовими калюжами. А тоді, хоча її про це й не просили, Майра вирішила додати останній штрих, найважливіший. Тож протягнула кінчиком багнета по корпусу автомобіля, розколюючи ретельно відполіровану поверхню довгою кострубатою подряпиною.

Багнет тихенько й жалібно заскреготів по металу, і Майра перевела погляд на будинок, раптом упевнена, що Генрі Бофорт почув, жалюзі у вікні спальні зараз підскочать і він її побачить.

Цього не сталося, але вона знала, що вже час іти. Вона вже й так тут затрималась, і, крім того, в спальні на неї очікує Король. Майра поквапилася вниз по доріжці, повертаючи дорогою багнет у піхви і накидаючи зверху поли Чакової сорочки. Доки вона дісталася «Захмеленого тигра», повз проїхало лише одне авто, в інший бік – якщо водій не пожирав її очима у дзеркало заднього огляду, то бачив, мабуть, лише спину.

Майра сіла у своє авто, висмикнула гумку з волосся, щоб пасма впали їй навколо обличчя звичним звислим укладом, і рушила в місто. Кермувала вона однією рукою. Друга мала заняття нижче талії. Майра забігла в будинок, піднялася сходами, перестрибуючи по дві. Фотографія лежала на ліжку, де вона її й залишила. Майра скинула взуття, спустила джинси, взяла фотографію й стрибнула з нею в ліжко. Тріщини на склі зникли, Король повернув собі молодість і красу.

Те саме можна було сказати про Майру Еванс… принаймні тимчасово.

7

Срібний дзвіночок над дверима проспівав свою коротку брязкітливу мелодію.

– Вітаю, місіс Поттер! – радісно озвався Ліленд Ґонт. На листку біля касового апарата він поставив чергову «пташку». – А я вже був подумав, що ви не прийдете.

– Я майже передумала, – повідомила Ленор Поттер.

Вона мала засмучений, відсторонений вигляд. Сріблясте волосся, зазвичай укладене в бездоганну зачіску, тепер було збите в пересічну ґульку. Комбінація на дюйм визирала з-під крайки дорогої сірої сукні з саржі, а під очима темніли кола. Самі очі непогамовно стрибали з одного місця в інше зі злісною, обуреною підозріливістю.

– Ви хотіли глянути на ляльку «Гавді Дуді», чи не так? Здається, ви мені говорили, що маєте чималу колекцію дитячих пам…

– Мені насправді здається, що сьогодні я не маю змоги дивитися на такі витончені речі, знаєте, – перебила його Ленор. Вона, дружина найбагатшого адвоката в Касл-Року, говорила коротким юридичним тоном. – У мене неймовірно поганий настрій. У мене маджентовий день. Не просто червоний, а маджентовий!

Містер Ґонт обійшов головну шафку і наблизився до неї зі стурбованим та співчутливим виразом обличчя.

– Моя дорогенька, що сталося? На вас важко дивитися!

– Ну звичайно що важко дивитися! – гаркнула вона. – Звичний потік моєї психічної аури було перервано – серйозно перервано! Замість того щоб бути блакитного кольору, кольору спокою та безтурботності, уся моя калава стала яскраво-маджентовою! І все через ту суку, що живе навпроти! Ту шолудиву суку!

Містер Ґонт зробив кілька дивних заспокійливих жестів, якими ніяк не торкнувся шкіри Ленор Поттер.

– Про яку це ви суку, місіс Поттер? – запитав він, хоча добре знав, про кого вона.

– Бонсейнт, звісно! Бонсейнт! Про ту гидотну брехуху Стефані Бонсейнт! Моя аура ще ніколи не була маджентовою, містере Ґонт! Іноді насичено-рожева, так, або одного разу, коли мене в Оксфорді на вулиці ледь не збив якийсь п’яний, здається, почервоніла на кілька хвилин, але вона ніколи не була кольору маджента! Я просто не можу так жити!

– Звісно ж, – заспокоював її містер Ґонт. – Ніхто від вас цього й не очікує, дорога моя.

Нарешті він перехопив її погляд. Це було нелегко, зважаючи на те, як збентежено очі місіс Поттер бігали туди-сюди, але нарешті Ґонтові це вдалося. І в ту ж мить Ленор Поттер заспокоїлася. Вона відкрила для себе, що дивитися в очі містерові Ґонту – це майже як заглядати у власну ауру, коли робиш усі вправи, їси правильну їжу (здебільшого паростки бобових і тофу) і доглядаєш поверхні своєї калави як мінімум годиною медитації після прокидання вранці й іще раз перед сном. Його очі мали колір бляклої ясної блакиті пустельного неба.

– Ходімо, – запропонував він. – Сюди.

Він повів її до короткого ряду з трьох дорогих оксамитових стільців із високою спинкою, на яких за останній тиждень посиділо чимало мешканців Касл-Рока. І коли вона сіла, містер Ґонт припросив:

– Розкажіть, у чому річ?

– Вона мене завжди ненавиділа, – сказала Ленор. – Завжди думала, що її чоловік не піднімається у фірмі так швидко, як їй хочеться, лише тому, що мій чоловік йому не дає. І що це я його намовляю. Вона – жінка з дрібним розумом, великим декольте і брудно-сірою аурою. Ну, ви знаєте, про яких я.

– Звісно, – підтвердив містер Ґонт.

– Але до сьогоднішнього ранку я й не здогадувалася, наскільки вона мене ненавидить! – Ленор Поттер знову починала розпалюватися всупереч заспокійливому впливу містера Ґонта. – Я прокинулась, а мої клумби повністю понищені! Знищені! Усе, що було таким прекрасним учора, сьогодні вже мертве! Усе, що заспокоювало мою ауру й живило калаву, все вбито! І все вбила та сука! Та сука БОНСЕЙНТ!

Ленор стиснула кулаки, ховаючи вишукано наманікюрені нігті. Кулаки застукали по різьблених бильцях крісла.

– Хризантеми, клопогіни, айстри, чорнобривці… та сука прийшла вночі й повиривала все з корінням! Усюди порозкидала! Ви знаєте, де я зранку побачила свою декоративну капусту, містере Ґонт?

– Ні, а де? – м’яко запитав він, досі погладжуючи її зовсім близько над тілом.

Насправді він прекрасно знав, де Ленор Поттер її знайшла, і без тіні сумніву відав, хто винен у погромі, що знищив її калаву, – Мелісса Клаттербак. Ленор Поттер не підозрювала дружину заступника Клаттербака просто тому, що не знала дружину заступника Клаттербака, так само як і Мелісса не знала Ленор, лише віталася з нею на вулиці. У діях Мелісси не було злого умислу (окрім звичайного задоволення, яке отримує будь-яка людина, коли роздирає дуже любе майно іншої людини, як міркував містер Ґонт). Вона розгромила клумби Ленор Поттер, своєрідно оплачуючи частину ціни за набір лімозької порцеляни. Якщо поглянути в саму суть тієї дії, то це звичайний бізнес. Приємний, безумовно, на думку містера Ґонта, але хто ж каже, що бізнес завжди має бути обтяжливим?

– Мої квіти на вулиці! – закричала Ленор. – Посеред Касл-В’ю! Жодної не пропустила! Навіть