Читати книгу - "Необхідні речі"

Дія четверта називалась «У літаку». Там вони були на борту «Лізи-Марі», Елвісового літака «Конвейр»… у великому двоспальному ліжку за перегородкою в задній частині салону, якщо точніше. Цією дією Майра насолоджувалася вчора й сьогодні зранку: летіти на висоті тридцяти двох тисяч футів у «Лізі-Марі», в ліжку з Королем. Вона була б не проти залишатися там вічно, але знала, що не може. Вони тримали курс на дію п’яту, «Ґрейсленд». Як тільки вони туди дістануться, усе йтиме тільки краще.

Проте спершу їй потрібно подбати про цю одну маленьку справу.

Сьогодні зранку, після того як чоловік пішов, Майра лежала в ліжку гола, у самому поясі для панчіх (Король чітко пояснив своє бажання, щоб Майра його не знімала), стискаючи в руках фотографію, стогнучи й повільно звиваючись на покривалах. А тоді раптом двоспальне ліжко зникло. Щез гуркітливий шепіт двигунів «Лізи-Марі». Щез запах «Інґліш Лезеру» Короля.

Замість усього цього з’явилось обличчя містера Ґонта… Тільки він уже не був схожий на містера Ґонта з крамниці. Шкіру на обличчі вкривали пухирі, вона була обпалена якимсь неймовірним таємним жаром. Воно пульсувало й корчилося, ніби якісь речі хотіли вирватися з-під плоті. І коли він усміхнувся, великі квадратні зуби виявилися подвійним рядом іклів.

– Час настав, Майро, – сказав містер Ґонт.

– Я хочу бути з Елвісом, – простогнала вона. – Я все зроблю, але пізніше, будь ласка, можна пізніше?

– Ні, зараз. Ви обіцяли і виконаєте свою обіцянку. Якщо ні, то дуже пошкодуєте, Майро.

Вона почула хрусткий тріск. Опустила очі й із жахом побачила, що скло над обличчям Короля розколола нерівна тріщина.

– Ні! – скрикнула вона. – Ні, не робіть цього!

– Це не я роблю, – сміючись, відповів містер Ґонт. – Це ви робите. Ви це робите своєю поведінкою тупої лінивої пизди. Це Америка, Майро, де тільки шльондри займаються справами в ліжку. В Америці поважні люди підводяться з ліжка й здобувають те, що їм потрібно, або втрачають назавжди. Думаю, ви про це забули. Звісно, я завжди можу знайти іншу людину, яка влаштує розіграш для містера Бофорта, але що стосується вашої прекрасної affaire de coeur[126] з Королем…

Наче срібна блискавка, ще одна тріщина майнула по скляному покритті фотографії. Майра з дедалі більшим жахом спостерігала, як обличчя під склом старіло, зморщувалося та в’януло, поки смертоносне повітря просочувалося всередину й робило свою справу.

– Ні! Я все зроблю! Негайно все зроблю! Я вже встаю, бачите? Тільки зупиніть це! ЗУПИНІТЬ!

Майра скочила на підлогу зі швидкістю жінки, яка раптом відкрила, що ділить ложе з кодлом скорпіонів.

– Коли дотримаєтеся обіцянки, Майро, – сказав містер Ґонт. Тепер він говорив із якоїсь глибоко прихованої порожнечі в її голові. – Ви знаєте, що робити, так?

– Так, знаю!

Майра відчайдушно подивилася на фотографію – зображення старого хворого чоловіка з обличчям, розпухлим від років надмірного й необмеженого життя. Долоня, що стискала мікрофон, обернулася на кігтисту лапу стерв’ятника.

– Коли повернетеся після того, як виконаєте місію, – пояснив містер Ґонт, – з фотографією все буде гаразд. Лише щоб ніхто вас не бачив, Майро. Якщо вас помітять, з Ним ви більше не побачитеся.

– Не попадуся! – пробелькотіла вона. – Клянуся, мене не побачать!

І тепер, діставшись дому Генрі Бофорта, вона пригадала це застереження й роззирнулася, щоб упевнитися, що ніхто не надходить в її бік. Дорога була всюди порожня. На чиємусь голому жовтневому полі сонно каркнула ворона. Інших звуків не було. День пульсував, ніби жива істота, і земля лежала ошелешена в повільному стукоті його несезонного серця.

Майра піднялася під’їзною доріжкою, підбираючи хвіст блакитної сорочки, щоб перевірити, чи піхви й багнет усередині досі на місці. Піт стікав потоками їй по спині й під ліфчик, де все чухалося. Хоча вона цього не знала і не повірила б, якби їй таке сказали, серед заміського спокою їй вдалося здобути певну недовговічну красу. Туманне й безтурботне обличчя наповнили, принаймні на ці короткі миті, глибока рішучість і переконання, яких там ніколи не бувало. Уперше з часів школи, коли вона вирішила, що її мета в житті – з’їсти всі можливі «йоделі», «дінґ-донґи» й «гудсі рокети» у світі, у Майри виділилися вилиці. За останні, здається, чотири дні вона була надто зайнята дедалі химернішим і чудернацькішим сексом із Королем, щоб думати про їжу. Волосся, яке зазвичай висіло навколо обличчя бовтливим ковтуном, тепер було стягнуте в невеликий тугий кінський хвіст, відкриваючи брови. Ніби шоковані від такого різкого передозування гормонами й такого ж різкого скорочення цукру в крові після багатьох років щоденного надміру, більшість прищів, розсипаних у неї на обличчі, ніби непостійні вулкани, ще з дванадцяти років, тепер пощезли. Навіть більше вирізнялися її очі – великі, блакитні, майже дикі. То були очі не Майри Еванс, а якоїсь звірюки з джунглів, що може в будь-яку мить напасти.

Вона дісталася автомобіля Генрі. Тепер щось уже їхало по шосе 117 – старий гримучий фермерський фургон, що прямував у місто. Майра сховалася за переднім кузовом «т-берда» й сиділа біля радіаторної решітки, доки фургон не проїхав. Тоді знову підвелася. З нагрудної кишені сорочки витягнула складений аркуш. Розгорнула його, обережно розгладила й запхала за один із «двірників» «берда», щоб повідомлення можна було гарно прочитати.

– повідомляло воно.

Настав час для багнета.

Майра ще раз швиденько роззирнулася, але єдине, що рухалося у цьому розпашілому від денного сонця світі, була ворона, мабуть, та, що перед тим каркала. Птаха спустилася на телефонний стовп прямо з іншого боку під’їзної доріжки й наче спостерігала за жінкою.

Майра витягла багнет, міцно стиснула його обома руками, нахилилась і до самого руків’я протаранила ним білобоку покришку з боку водійського сидіння. Голову вона закинула назад, вискалившись і ніби сахаючись від очікування гучного вибуху, але пролунало лише раптове бездиханне «хуууууш!» – звук, який може видати якийсь мужичара після несподіваного удару в живіт. «Т-берд» відчутно просів на лівий бік. Майра висмикнула багнет, розпанахуючи діру ще більше, подумки дякуючи, що Чак гострить свої іграшки.

Вирізавши на шині, що швидко випускала повітря, нерівну усмішку, Майра обійшла до пасажирських дверцят і повторила цю дію. Їй досі не терпілося повернутися до фотографії, але вона усвідомила, що все одно рада, що прийшла. Це весело. Від думки про обличчя Генрі, коли він побачить, що сталося з його дорогоцінним «тандербердом», у ній прокидалася хіть. Бозна-чому, але Майра подумала, що, повернувшись нарешті на борт «Лізи-Марі», можливо, вона й сама покаже Королю кілька нових прийомів.

Майра