Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Простили ми собі гріхи,

І небо їх простило!

Косу смерть опустила —

Перемогло життя,

І загорівся смолоскип

Безсмертного буття.

Стояли ми перед ворітьми раю,

І Бог сказав: на волю вас благословляю!

У цьому місті жив добрий місіонер, який гостинно приймав у себе усіх відважних, хто шукав порятунку від рабства на цих благословенних берегах. Місіс Сміт повела Джорджеву сім’ю до нього.

Мабуть, неможливо передати словами силу радості першого дня на волі. Яке це блаженство — робити те, що хочеш, а не те, що наказують. Ніби все так само — людина рухається, дихає, говорить… Але ні, не так! Тепер ти йдеш туди, куди хочеш, говориш не лише «так, господарю» або «добре господарю», а те, що думаєш, і не боїшся нікого й нічого! Якими словами передати почуття розумного чоловіка, який уперше дихає вільно після життя у неволі й тепер має змогу самостійно будувати своє майбутнє? Як описати, що відчуває мати, яка пройшла крізь нетрі неймовірних небезпек, ризикуючи життям, аби лиш вирвати з лап рабства своє єдине дитя, і якій вдалося це зробити?! Після того, що пережили члени цієї сім’ї, вони стали у стократ дорожчі одне одному і безмежно щасливі! Здавалось би, чому тішитися? У них не було ані метра власної землі, ані грошей, ані навіть даху над головою… Але була п’янка, омріяна свобода. І вони — разом! Цієї ночі вони не могли заснути аж до світанку, насолоджуючись життям.

Цікаво, як виправдовуватимуться перед Господом ті, хто поневолює людей?!

Розділ XXXVIII

Перемога

Вознесімо хвалу Господові

за даровану нам перемогу!

Більшість людей, які живуть на землі, хоча б раз у житті переживали такий стан, коли через безнадію і ницість життя смерть здавалася їм бажаною.

А той, хто страждає і тілом, і душею, прагне смерті, бо розуміє безвихідь свого становища. Релігійна людина знаходить щастя в надії на вічне життя. Очікування зустрічі з Господом допомагає їй витерпіти усі муки, а пройшовши їх із гідністю, душа отримує винагороду — вічний спокій, вічне життя. «Блаженний, хто страждає за правду!»

Терпіння людини не безмежне. Кажуть, що Бог дає людині випробувань не більше, ніж вона здатна витримати. Хтось може терпіти довше, хтось менше, та межа таки колись настає. І тоді потрібна смерть, щоб звільнити страждальця від болю, приниження, виснаження душевних і тілесних сил.

Коли Том стояв навпроти свого мучителя, слухаючи його страшних погроз, мужнє серце його не зрадило. Він готувався прийняти будь-які страждання і тортури. Та коли Легрі пішов, Том із новою силою відчув жалюгідність свого становища і запаморочливу самотність.

Легрі не дав Томові часу вилежатися, поки заживуть його рани. Він наказав йому вийти в поле. Минали дні марудної праці, мук і знущань, яких Томові щедро відміряв цей підлий нелюд. Том уже не дивувався, що його побратими такі непривітні, сумні й недоброзичливі. Він відчував, що його залишають душевний спокій і оптимізм, і почав сумніватися в тому, в що вірив раніше. Колись, у вільні години, він читав Біблію. Тепер у нього не було навіть вільної хвилини, бо у сезон збирання бавовни Легрі змушував негрів працювати навіть у неділю. Адже головне — виграти парі! І не страшно, якщо кілька негрів помруть від виснажливої роботи — він купить інших, більш витривалих.

Ще кілька тижнів тому, повернувшись із роботи, Том, бувало, сідав біля вогнища і прочитував сторінку-дві з Біблії. А тепер він повертався в селище такий змучений, що й дихати було важко, куди там читати! Навіть їсти не хотілося — аби тільки швидше лягти і поринути у міцний сон.

Хіба це дивно, що його віра і спокій почали слабшати, що їм на зміну прийшли пригніченість і сум’яття? Причина його розчарувань була та сама, що і в інших: людські душі гинуть, зло торжествує, а Бог мовчить. У таких мученицьких сумнівах, у душевній тьмі й океані бід животів наш Том тиждень за тижнем. Він ані на хвилину не забував про листа, якого міс Афелія написала від його імені колишнім господарям у Кентуккі. Він благав Бога про порятунок і знав, що чекати його можна лише звідти. Але минали дні, тижні, а по нього ніхто не приїжджав. Йому було дуже гірко від того, а побороти ці почуття він просто не міг.

Світлим променем його сірого життя була Кассі. Іноді він бачився із нею. Коли його, бувало, кликали до будинку, він краєм ока бачив залякану сумну Емілі. Всі ці зустрічі були мовчазні — розмовляти було ніколи. Єдине, що вони могли собі дозволити, — це коротке привітання.

Одного вечора змучений Том зрозумів, що мусить почитати Біблію, інакше зневіриться остаточно. Він сів біля вогнища підігріти свою жебрацьку вечерю. Вогонь уже догоряв, і він підкинув хмизу на вугілля, щоб стало трохи світліше, дістав із кишені свою до дірок зачитану Біблію і почав шукати улюблені місця.

Ось вони, відмічені Томом власноручно… Як він захоплювався повчаннями пророків, мудреців, поетів, Христових наступників! Їхні слова вселяли мужність у серця мільйонів людей. Невже його серце цих слів більше не приймає?

Із важким зітханням він заховав Біблію у кишеню. Над ним прогримів нахабний регіт. Том підняв голову і побачив злостивий вишкір Легрі.

— Ну що, старий? — сказав Саймон. — Не виручає тебе побожність? Отже, я свого таки домігся, переконав тебе, що це все вигадки!

Це жорстоке глузування вразило Тома гірше за голод, холод і сором. Він мовчав.

— Дурню ти, дурню! — вів своє Саймон. — Я ж хотів вивищити тебе над іншими, ти б у мене зажив ще краще, ніж Сембо і Квімбо. Чи ти хоча б розумієш, від чого відмовився? Зараз замість того, щоб щоденно приймати на спину порцію батогів, сам би керував неграми і випивав у вітальні з господарем. Ти головою подумай! Час уже за розум узятися. Викинь свої молитовники і Біблію у полум’я!

— Оце вже ні! Крий мене Боже від такого! — вигукнув Том.

— Та не допоможе тобі твій Бог! Його нема, розумієш ти це чи ні?! Якби він був, ти б мені до рук не потрапив, голубе. Релігія — це шарлатанство чистої води. Просто комусь вигідно її поширювати. А тут пан над панами я. Вір у мене, Томе, і ні у кого більше. Тільки я можу дещо для тебе зробити.

— Дякую, господарю, не треба, — відповів Том. — Я уповаю лише на Бога. Поможе він мені чи