read-books.club » Сучасна проза » Вибрані романи 📚 - Українською

Читати книгу - "Вибрані романи"

265
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вибрані романи" автора Міґель де Унамуно. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 123 124 125 ... 139
Перейти на сторінку:
він утікав од бездіяльності та самотності. Тому, перебуваючи між людьми, особливо серед молоді чи дітвори, він пускався в танок. І не раз починав танцювати під перші звуки тамбурина, аби затягти до танцю хлопців і дівчат, так, що декому його поведінка могла видатися комічним паплюженням священства, та в нього вона набувала священних і, навіть, релігійних рис. Дзвонив вечірній дзвін, він кидав інструмент, знімав головний убір — а за ним й інші — і молився: «Ангел Господній сповістив Марії: Радуйся, Маріє...» І згодом:

— А тепер — відпочивати до ранку.

— Найперше, — казав він, — люди задоволені тоді, коли всі задоволені життям. Задоволення життям — це найголовніше. Ніхто не повинен бажати смерті, доки Бог цього не захоче.

— Але я хочу, — сказала йому щойно овдовіла жінка, — я хочу піти за своїм чоловіком...

— Для чого? — відповів він. — Залишайся тут, аби довірити його душу Богові.

На одному весіллі він сказав: «Ой, якщо б я зміг перетворити всю воду з нашого озера на вино, на винце, опісля вживання якого ми б завжди веселилися, не п’яніючи ніколи... або, принаймні, піддавалися веселому хмелю!»

Якось селом пройшла група бідних акторів. Їхній керівник, що подорожував із важкохворого вагітною жінкою і трьома дітьми, які їй допомагали, грав блазня. Доки він був на сільській площі, розважаючи дітей і дорослих, вона, відчувши несподіване загострення, змушена була відійти під тривожний погляд блазня та регіт дітей у супроводі дона Мануеля, який згодом у куточку конюшні заїжджого двору допоміг їй легко померти. А коли свято закінчилося, люди і блазень дізналися про трагедію та прийшли до заїзду, де бідний чоловік, ридаючи, сказав: «Правду говорять, отче, що ви святий», — і наблизився до нього, бажаючи поцілувати йому руку, але дон Мануель відсахнувся та, взявши руку блазня, сказав голосно, щоби всі почули:

— Святим є ти, шановний блазню; я бачив, як ти працюєш і зрозумів, що твоя робота не лише годує твоїх дітей, але й веселить інших, тому твоя жінка — матір твоїх дітей, яку я провів до Бога, доки ти працював — спочиває в Господі, і колись ти поєднаєшся з нею, а тобі платитимуть, сміючись, ангели, яких ти змусиш веселитися на небесах.

І всі, великі й малі, плакали, і плакали як від жалю, так і від таємничої радості, в якій потонув отой жаль. Уже згодом, пригадуючи ту урочисту мить, я зрозуміла, що незворушна радість дона Мануеля була тимчасовою, земною формою його безконечного і вічного смутку, який він із героїчною святістю приховував від зору та слуху всіх інших.

Своєю незмінною активністю, своєю участю в турботах і радощах інших, він, здавалося, хотів утекти від самого себе, хотів утекти від своєї самотності. «Я боюся самоти», — повтррював він. Та все ж інколи він самотньо прогулювався берегом озера, серед руїн того старого абатства, де, напевне, досі спочивають душі благочестивих цистерціанців, яких отут поховала в забутті історія. Там все ще збереглася келія так званого отця-капітана, на стінах якої, як кажуть, досі проглядаються краплини крові, розприскані під час самокатування. Про що думав там наш дон Мануель? Я пригадую лише, як, розмовляючи про абатство, запитала, чому так сталося, що він не пішов у монастир, на що той відповів:

— Це не тому, що мені доводилося, хоча й доводилося, піклуватися про мою овдовілу сестру та племінників — нехай Бог допоможе всім нужденним, — а тому, що я не народився для відлюдництва, для пустельництва; самотність убила б мою душу, а щодо монастиря, то мій монастир — це Вальверде де Люсерна. Я не повинен жити наодинці; я не повинен померти наодинці. Я мушу жити для своїх людей і померти для своїх людей. Як я зможу врятувати свою душу, якщо не врятую душі своїх людей?

— Але ж були святі пустельники, самітники... — відказала я.

— Так, їх Господь наділив благодаттю самотності, якою обділив мене, тому я мусів зректися. Я не можу втратити своїх людей, аби врятувати свою душу. Таким сотворив мене Бог. Я не зміг би стерпіти спокус пустелі. Я не зміг би наодинці нести хреста народження.

Цими спогадами, завдяки яким живе моя віра, я хотіла змалювати нашого дона Мануеля таким, яким він був тоді, коли я, молода дівчина шістнадцяти років, повернулася з монастирської школи Ренади до нашого монастиря Вальверде де Люсерна. Повернулася, аби схилитися до ніг свого абата.

— Вітаю тебе, донько Симони, — проказав він, коли побачив мене, — зробившись зрілою дівчиною, оволодівши французькою мовою, вишивкою, грою на фортеп’яно і ще чимало чим, тепер ти повинна приготуватися, щоби подарувати нам нову сім’ю. А твій брат, Ласаро, коли повертається? Він усе ще в Новому світі, чи не так?

— Так, отче, він ще в Америці...

— Новий світ! А наш — Старий. Отож, коли писатимеш йому, то передай від мого імені, від імені священика, що я бажаю знати, коли він повернеться з Нового світу до Старого, принісши нам звідти новини. І скажи йому, що тут він знайде ті самі озеро та гору, які залишив.

Коли я прийшла до нього сповідатися, то так розхвилювалася, що не втрапила вимовити й слова. Пробурмотівши «я грішниця», затнулася, ледь не заплакавши. І він, спостерігши це, сказав:

— Що сталося, овечко? Чого або кого ти боїшся? Ти не тремтиш під тягарем твоїх гріхів чи перед страхом Божим, а тремтиш переді мною? Чи не так?

Я заплакала.

— Так, що там нарозповідали тобі про мене? Що за легенди? Це, напевне, твоя мати? Годі-годі, заспокойся і розкажи, про що пише твій брат...

Я збадьорилася і почала сповідатися про мої хвилювання, сумніви і смутки.

— О-йо-йой! І де ж ти прочитала все це, всезнайко?

Усе це література. Не переймайся надто ні нею, ні, навіть, святою Терезою. А якщо хочеш розважитися, то читай «Бертольдо», якого читав твій батько.

Такою, глибоко втішною, вийшла моя перша сповідь у святого чоловіка. Отой мій перший страх, швидше страх, ніж повага, з яким я наблизилася до нього, змінився глибоким жалем. Тоді я була всього лише дівчиною, ще майже дитиною; але вже ставала жінкою, вже відчувала всередині себе сутність материнства і, опинившись у сповідальниці із святим чоловіком, у лагідному шепотінні його голосу я відчула мовчазну сповідь та пригадала, як він волав у церкві слова Ісуса Христа — «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» —

1 ... 123 124 125 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані романи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вибрані романи"