Читати книгу - "Вибрані романи"

Одного разу під час сповіді я розповіла йому про один із тих сумнівів, і він відповів:

— Про це ти вже знаєш із катехізису: «Про це не питай у мене, бо я необізнаний, свята Мати Церква має вчених, які зможуть відповісти».

— Але, якщо тут ученим є ви, доне Мануелю!...

— Я? Я учений? Я учений. Не вигадуй! Я, розумничко, всього лиш бідний сільський священик. А ці запитання; знаєш, хто їх навіює та посилає тобі? Диявол!

Відтак, насмілившись, я випалила йому:

— А якщо він посилає їх вам, доне Мануелю?

— Кому? Мені? Диявол? Ми не знайомі з ним, донько.

— А якщо б він посилав вам їх?

— Я б на нього не зважав. І годі, закінчуймо, бо мене ще чекають справді хворі.

Не знаю, чому, але відійшла, думаючи, що наш дон Мануель, такий знаменитий цілитель біснуватих, не вірить у диявола. Йдучи додому, я натрапила на Бласіліо-дурника, який, мабуть, кружляв довкола храму і, побачивши мене, повторив — і як! — аби потішити своїм умінням, оте: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» Додому я прийшла засмучена, замкнулася в своїй кімнаті та плакала, доки не прийшла мати.

— Мені здається, Анхеліто, що після стількох сповідей, ти станеш у мене черницею.

— Не бійся, мамо, — відповіла я, — у мене достатньо роботи тут, у селі, що є моїм монастирем.

— Доки не одружишся.

— Я не думаю про це, — відказала.

Зустрівши іншого разу дона Мануеля, я запитала в нього, дивлячись просто у вічі:

— Доне Мануелю, чи існує пекло?

А він, незворушно:

— Для тебе, доню? Не існує.

— А для інших існує?

— А що тобі з того, якщо ти не потрапиш до нього?

— Мені розходиться про інших. Для них існує?

— Вір у небо, в небо, яке ми бачимо. Подивись на нього.

І він показав понад гору і вниз, на відображення в озері.

— Але потрібно вірити в пекло так само, як у небо, — відповіла я.

— Так, потрібно вірити в усе, в що вірить і чого навчає свята Мати католицька, апостольська, римська Церква. І годі!

Та у його синіх, як озерна вода, очах я прочитала не знати який, глибокий смуток.

Ті роки минули, ніби сон. Образ дона Мануеля виростав у мені незалежно від мого бажання, позаяк то був чоловік настільки ж буденний, наскільки й необхідний кожного дня, як хліб насущний, якого ми просимо в Отця нашого. Я допомагала йому, як могла, в його обов’язках: відвідувала його хворих — наших хворих — дівчат у школі, лагодила церковний гардероб, була ніби, як він називав мене, дияконесою. На запрошення однієї шкільної товаришки, я кілька днів гостювала в місті, та була змушена повернутися, бо місто тиснуло на мене, мені ніби чогось бракувало, я відчувала спрагу за спогляданням озерної води і голод за гірськими вершинами; а над усе я відчувала сум за моїм доном Мануелем: його відсутність ніби кликала мене так, наче далеко від мене він піддавався небезпеці та потребував мене. Я немов почала відчувати якийсь різновид материнської прихильності до свого духовного батька; я хотіла полегшити ваготу його хреста.

Так тривало до моїх двадцяти чотирьох років, коли повернувся з Америки, з якимось звільненим із рабства вожденям, мій брат Ласаро. Він приїхав сюди, до Вальверде де Люсерна, з наміром перевезти нас — мене і нашу матір — до міста, мабуть, до Мадрида.

— У селі, — казав він, — тупіють, втрачають людську подобу й бідніють.

І додав:

— Цивілізація — це протилежність до селянськості; ні селюцтву! Я не для того посилав тебе до школи, щоби ти загнивала тут, серед отих безкультурних селюків.

Я мовчала, але була готовою боронитися проти переселення; однак наша мати, якій уже минув сьомий десяток, відразу спротивилася. «У моєму віці не міняють болота!» — сказала вона спершу; а згодом дала чітко зрозуміти, що не зможе жити без свого озера, без своєї гори і, над усе, без свого дона Мануеля.

— Ви причепилися до цієї хати, немов коти! — повторював брат.

А коли здогадався, який вплив на все село та, передусім, на нас — на мою матір і на мене — має святий євангельський чоловік, то розгнівався й на нього. Він видався йому взірцем темної теократії, в яку задумав занурити всю Іспанію. Ласаро без упину бурмотів усі старі, заяложені, антиклерикальні та, навіть, антирелігійні й прогресистські істини, принесені з Нового світу.

— У тій Іспанії одні скиглії, — казав він, — священики маніпулюють жінками, а жінки — чоловіками... А село! Село! Це феодальне село...

Для нього слово «феодальний» було особливо страшним; феодальний і середньовічний — два визначення, якими він розкидався, коли хотів щось осудити. Відсутність будь-якого ефекту його проповідей на нас, як і майже на всіх інших у селі, де його слухали з поштивою байдужістю, збентежила Ласаро. «До тих селюків ніхто не достукається». Однак, будучи достатньо розумним, він швидко збагнув, яку владу дон Мануель має над людьми, він швидко дізнався про вплив священика на його село.

— Ні-ні він не такий, як інші, — казав Ласаро, — він святий!

— А ти знаєш, якими є інші священики? — запитала я.

— Уявляю собі.

Проте він і далі й кроку не ступав до церкви, і не переставав вихвалятися своїм невірством, хоча завжди намагався робити виняток для дона Мануеля. Не знаю як, але в селі появилося очікування такої собі дуелі між моїм братом Ласаро і доном Мануелем або, краще сказати, всі сподівалися на навернення першого останнім. Ніхто не сумнівався, що, зрештою, парох приведе його до своєї парохії. Натомість Ласаро згодом, він розповів мені про це, — горів бажанням послухати дона Мануеля, побачити і почути його в церкві, наблизитися до нього і порозмовляти з ним, пізнати таємницю тієї духовної влади над душами. Він шукав цієї можливості, доки, врешті-решт, із цікавості — так він сказав — не наважився послухати його.

— Так, це інша справа, — розповів мені Ласаро опісля почутого, — він не такий, як інші, хоча й не переконав мене; він занадто розумний, щоби вірити в усе те, чого мусить навчати.

—