read-books.club » Сучасна проза » Вибрані романи 📚 - Українською

Читати книгу - "Вибрані романи"

265
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вибрані романи" автора Міґель де Унамуно. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 122 123 124 ... 139
Перейти на сторінку:
Здавалося, що чуємо самого Господа нашого, Ісуса Христа, ніби Його голос проривається з того старого розп’яття, до чиїх ніг стільки поколінь матерів вкладали свої тривоги. І, почувши це, його мати, мати дона Мануеля, не змогла стриматися та з останніх рядів, де вона сиділа, вигукнула: «Сину мій!» І злива сліз пролилася серед нас. Ми вірили, що материнський крик вирвався з привідкритих уст тієї Скорботної Матері — із серцем проколотим сімома мечами, — яка стояла в одній із каплиць храму. Згодом, Бласіліо-дурень, тиняючись вулицями, повторював патетичним тоном, ніби луна: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» — і робив це так, що, почувши його, в усіх, на велику радість дурня, задоволеного тріумфом свого наслідування, виступали сльози.

Його вплив на людей був таким великим, що ніхто не наважувався брехати при ньому і, навіть не йдучи до сповідальні, сповідався йому. Так, коли одного разу в сусідньому селі стався жахливий злочин, суддя — якийсь недоумок, що мало знав про дона Мануеля, — закликав його і сказав:

— Подивимося, доне Мануелю, чи зможете ви переконати цього розбійника зізнатися.

— Щоби, згодом, його було покарано? — перепитав святий чоловік. — Ні, пане суддя, ні; я ні з кого не витягую правди, яка може привести його до загибелі. Це справа лише між ним і Богом... Людська справедливість мене не стосується. «Не судіть, і не суджені будете», — казав наш Господь.

— Але ж, я, отче...

— Зрозуміло, ви, пане суддя, віддайте кесареві те, що належить кесареві, а я віддам Богові Боже.

І, вийшовши, подивився пильно на підозрюваного, і сказав:

— Пильнуй, аби Бог тебе простив, бо це найважливіше.

У селі всі ходили на Месу, хоча би для того, щоби почути і побачити його біля вівтаря, де, як здавалося, він увесь перевтілювався, а лице — спалахувало.

То була священна служба, що перетворювалася на народний культ, під час якого об’єднаний у храмі люд — чоловіки й жінки, старці й діти — кілька тисяч осіб в унісон декламували «Вірую»: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі...» — і так далі. І то не був хор, а лише один голос, один простий і єдиний голос, злитий голос усіх в одне ціле і перетворений в гору, вершиною якої, інколи невидимою з-за хмар, був дон Мануель. І дійшовши до «вірую у воскресіння мертвих і життя будучого віку», голос дона Мануеля тонув, ніби в озері, в голосі народу, наче він змовкав. І я чула гул дзвонів того села, про яке розповідають, що воно занурилося на дно озера — той самий передзвін, що, як також розповідають, чутно проти ночі на Івана — і то були дзвони села, зануреного в духовне озеро нашого народу; чула голос наших мертвих, які воскресали в нас під час оголошення таїнства віри. Згодом, коли дізналася про таємницю нашого святого, я зрозуміла, що він був, ніби караваном, який простував серед пустелі, втративши поводиря перед наближенням до мети, і подорожні взяли на плечі неживе тіло, аби донести його до обітованої землі.

Більшість не хотіли помирати і чіплялися за його руку, наче за рятівний якір.

У проповідях він ніколи не вдавався до звинувачень невірних, масонів, лібералів або єретиків. Для чого, якщо їх і так не було в селі? Він також не звертав уваги на погану пресу. Натомість, найчастіше у його проповідях звучали виступи проти злих язиків. Тому що він прощав усе і всім. Він не хотів вірити у злий намір будь-кого.

— Заздрість, — любив повторювати, — притаманна тим, хто примушує себе вірити, ніби йому заздрять; гірша за переслідувача — манія переслідування.

— Але, доне Мануелю, зверніть увагу, що мені хотіли сказати...

А він:

— Тому, що хтось хоче сказати, не маємо надавати такого ж значення, що й не зумисному...

Його життя було активним, а не споглядальним, він щосили втікав від байдикування. Коли чув про те, що неробство — це мати всіх бід, то відповідав: «І найгірше з усього — це мислити намарно». Коли я запитала в нього, що він має на увазі, то почула: «Мислити намарно — це мислити, щоби нічого не робити або мислити забагато про те, що зроблено, а не про те, що потрібно зробити. Сказано — зроблено або, іншими словами, не має нічого гіршого, ніж докори сумління без виправлення». Робити! Робити! Відтоді я добре зрозуміла, що дон Мануель утікав од марного мислення наодинці так, ніби його переслідує якась думка.

Тому він завжди був зайнятий чимось, не раз — винайденням занять. Для себе писав мало, так, що майже не залишив документів або записок; та, попри це, був писарем для інших, особливо для матерів, яким писав листи до відсутніх дітей.

Також займався ручною працею, допомагаючи в багатьох сільських роботах. У час молотіння він ішов на тік молотити і віяти, а, відтак, повчав і розважав інших. Відразу підміняв хворого в його роботі. Одного найлютішого зимового дня він зустрів промерзлого хлопчину, якого батько послав за якоюсь худобиною далеко в гори.

— Хлопче, — сказав він, — повертайся додому, зігрійся і скажи батькові, що я виконаю його завдання.

А повертаючись із худобою, зустрів цілком збентеженого батька, який ішов йому назустріч.

Узимку ділився дровами з убогими. Коли висох отой розкішний горіх («матріархальний горіх» — як він його називав), у тіні якого дон Мануель бавився в дитинстві, а плодами насолоджувався стільки років, він попросив, аби йому дали стовбура, відніс його додому і, розділивши на шість дощок, які заховав під своїм ліжком, решту віддав на дрова бідним. Також він любив робити м’ячі для розваги підліткам і чимало забавок для дітей.

Часто супроводжував лікаря у відвідинах хворих і роз’яснював його рецепти. Особливо цікавився перебігом вагітності та годуванням дітей, і вважав найбільшим богохульством оте «Цицька й турбота Господня» або «Ангелята небесні». Він сильно переймався смертю дітей.

— Народжена мертвою або померла відразу після пологів дитина, як і самогубець, — сказав він мені якось, — це для мене найжахливіше таїнство — розіп’яте дитя!

Якось, коли чоловік покінчив із життям, і його батько, будучи не з нашого села, запитав у дона Мануеля, чи він освятить могилу, той відповів:

— Звичайно, що так, адже в останню хвилину, в мить агонії, він, безперечно, розкаявся.

Також він неодноразово навідувався до школи, щоби допомогти вчителю, навчати з ним, і не лише катехізису. Адже

1 ... 122 123 124 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані романи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вибрані романи"