Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Веселого свята, дітки!

У Реґо-парку Наташа була справжнісіньким вихором, що поширював потоки добра і творчості. Коли вона не була в кулінарній школі й не куховарила, то фотографувала квартал або ж ходила до муніципальної бібліотеки. І весь час казала дідові й бабі, куди йде і що робитиме. Або ж і просто віталася з ними.

Якось я повернувся з ліцею, й бабця, побачивши, як я увійшов до хати, вигукнула, погрозливо тицьнувши в мене пальцем:

— Де це ти був, Джессіко?

Вона завжди прозивала мене Джессікою, коли гнівалася.

— Таж у ліцеї, бабуню, — відказав я. — Як завжди.

— А чого не сказав, куди йдеш?

— А чому я повинен казати?

— Наташа завжди каже.

— Та ви ж знаєте, що я ходжу до ліцею будніми днями! Де ж я ще можу бути?

— Пиздюки кляті! — сказав дідусь, що саме ніс до кухні слоїк із квашеними огірками.

— Ото гівно! — відказала йому бабуня.

Одне з найбільших збурень у нашому житті, до якого спричинилася Наташина присутність, було те, що дід із бабою перестали нецензурно висловлюватися, принаймні коли поруч була вона.

Дід також перестав курити за обідом смердючі самокрутки, а ще я виявив, що вони можуть цілком пристойно поводитися за столом і говорити на цікаві теми. Та ще й уперше випало мені побачити дідуся в нових сорочках. («Наташа придбала, сказала, що мої геть уже в дірках».) А в бабці я побачив заколки у волоссі («Це Наташа зачесала мене, сказала, що я гарна».)

А мене Наташа посвятила в те, що було мені геть незнане, — в літературу і мистецтво. Вона відкрила мені очі. Ми ходили в музеї, галереї, на літературні вечори. Часто ввечері ми їхали в метро до Мангеттена, у Метрополітен музей, у Музей сучасного мистецтва, в Музей природничої історії, у Вітні. Або ж ішли в порожній кінотеатр і дивилися фільми незнайомими мені мовами. Та мені було байдуже. На екран я не дивився, а дивився на неї. Поїдав її очима, збентежений присутністю цієї геть ексцентричної, надзвичайної й винятково еротичної дівчини. Вона жила тим, що діялося на сцені: переживала разом з акторами, плакала, гнівалася, знову плакала. А як сеанс закінчувався, питала мене: «Гарно було, правда ж?» — і я відповідав, що нічого не второпав. Вона сміялася, казала, що все мені пояснить. Провадила до найближчої кав’ярні, вважаючи, що не можна лишатися в невіданні, і від початку переповідала фільм. А я її зазвичай не слухав. Мій погляд був прикутий до її вуст. Я був у захваті від неї.

Крім того, ми ходили до книгарень, — за тієї пори в Нью-Йорку ще була сила-силенна книгарень, — Наташа купувала цілі стоси книжок, і ми поверталися до її кімнати в домі моїх діда й баби. Вона змушувала мене читати, а сама лягала на ліжку, скручувала цигарку і спокійно собі курила.

Якось у грудні, коли вона лежала, поклавши голову мені на груди, а я читав книжку про історію Росії, бо зважився запитати в неї про те, як розділилися колишні радянські республіки, вона помацала мої м’язи на животі.

— Чому в тебе таке тверде тіло? — запитала вона.

— Хтозна, — відказав я. — Певне, тому що я полюбляю спорт.

Вона затягнулася самокруткою й поклала її в попільничку.

— Ану зніми футболку! — звеліла вона раптом. — Хочу по-справжньому оглянути тебе.

Я без роздумів скорився. Серце моє задудоніло на все тіло. Став перед нею голий по пояс, вона уважно оглянула моє рельєфне тіло, поклала долоньку на мої м’язи і провела пучками пальців по грудях.

— Мені здається, я ніколи в житті не бачила такого гарного тіла, — сказала Наташа.

— Ти вважаєш мене гарним?

Вона зареготалася.

— Авжеж, дурнику!

Тоді я їй сказав:

— А ось я не вважаю себе гарним.

На її личку з’явилася чарівна усмішка, і вона промовила фразу, що назавжди закарбувалася у моїй пам’яті.

— Гарні люди ніколи не вважають себе гарними, Джессе.

Вона дивилася на мене і всміхалася. Я був зачарований нею й завмер від нерішучості. Урешті, страшенно збурений і задля того, щоб урвати мовчання, пробурмотів:

— У тебе є хлопець?

Вона лукаво насупила брови і сказала:

— А я завжди гадала, що це ти мій хлопець.

Вона нахилилася до мене і легенько торкнулася вустами моїх губ, а потім поцілувала, як ніхто ніколи мене ще не цілував. Її язичок переплівся з моїм язиком із такою еротичністю, що мене пронизало відчуття, якого я ще ніколи не зазнавав у житті.

То був початок нашої історії. Від того вечора й упродовж цілих років по тому я вже не розлучався з Наташею.

Вона була осереддям мого життя, моїх думок, центром моєї уваги, моїх турбот, усього мого кохання. І те саме почувала вона до мене. Я кохав її, а вона мене, як мало хто кохав на світі. У кіно, в метро, у театрі, в бібліотеці, за столом у моїх дідуся й бабусі моє місце коло неї було місцем у раю. А ночі були нашим царством.

Щоб заробити трохи грошенят, Наташа після навчання працювала офіціанткою в ресторані «У Каца», де полюбляли бувати мої дід із бабою. Там вона запізналася з дівчиною свого віку на ймення Дарля, що теж була офіціанткою.

А я після закінчення ліцею, завдяки хорошим шкільним оцінкам вступив до Нью-Йоркського університету. Навчатись я любив, у мріях частенько уявляв себе викладачем або адвокатом. Та в університеті я нарешті збагнув, що означає фраза, яку часто повторювали дід із бабою: «Стань неабиякою людиною». А що означало стати неабиякою людиною? Як на мене, єдиним прикладом, що спадав мені на думку, був наш сусіда Ефрам Дженсон, капітан поліції. Заступник. Захисник. Ні до кого не ставилися з такою шанобою й повагою мої дідусь із бабусею, як до нього. І я хотів стати поліціянтом. Як він.

Отримавши диплом після чотирьох років навчання, я вступив до поліційної академії штату, скінчив її першим у випуску, довів, що можу здійснювати оперативну діяльність, добув звання інспектора і отримав направлення в крайовий центр поліції штату, де будував надалі свою кар’єру. Пам’ятаю той перший день, коли ввійшов