Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Інспекторе Джессе Розенберґу, перший у випуску, гадаєш, ти вразив мене своєю рекомендацією? — гаркнув майор МакКенна.

— Ні, пане майоре,— відказав я.

Він обернувся до хлопця.

— А ти, Дереку Скотте, наймолодший сержанте в історії поліції штату, гадаєш, вразив мене?

— Ні, пане майоре.

МакКенна глянув на нас.

— Знаєте, що кажуть у генеральному штабі? Що ви обоє аси. Отож працюватимете в парі й покажете, на що ви здатні.

Ми одночасно кивнули.

— Гаразд, — сказав МакКенна. — Ми дамо вам кабінет поруч один із одним і доручимо розшукувати котів, яких погубили їхні господарі. Подивимось, як ви з цим упораєтеся.

Наташа з Дарлею заприязнилися під час роботи в ресторані «У Каца», та з кар’єрою їм не таланило. Після кількох не зовсім вдалих спроб вони найнялися до «Блакитної лагуни», щоб працювати в кухні, та господар послав їх у залу, бо начебто бракувало офіціанток.

— Вам треба йти з цієї роботи, — якось увечері сказав я Наташі. — Він не мав права так чинити з вами.

— Ох, — сказала вона, — там добре платять. Мені на все вистачає, і я можу ще й трохи відкладати. Зрештою, ми з Дарлею вже надумалися: відкриємо свій ресторан.

— Чудово! — вигукнув я. — Ви матимете шалений успіх! Який саме ресторан? Ви вже знайшли приміщення?

Наташа засміялася.

— Не квапся так, Джессе! Ми ще й не розпочинали. Спершу треба накопичити грошиків. І подумати над іміджем. Але ж ідея хороша, правда?

— Фантастична ідея.

— Я про це завжди мріяла. Джессе, пообіцяй мені, що настане така пора, коли ми матимемо ресторан.

— Обіцяю.

— Добре пообіцяй. Скажи, що ми матимемо ресторан у затишній місцині. Ні поліції не буде, ні Нью-Йорка, тільки спокій і життя.

— Обіцяю тобі.

2

Сум’яття

Неділя, 27 липня — середа, 30 липня 2014 року

Джесс Розенберґ

Неділя, 27 липня 2014 року

Наступного дня після прем’єри

Сьома година ранку. Над Орфеєю світало. Ніхто й очей не стулив тієї ночі.

У середмісті було справжнісіньке сум’яття. Центральна вулиця закрита, там і досі стояли авто екстреної допомоги, бігали полісмени і височіли цілі купи всіляких речей, що їх погубили глядачі, тікаючи в пориві страшної паніки, яка здійнялась після пострілів у Великому театрі.

Поліція відразу ж узялася до діла. Спеціальна поліційна бригада до середини ночі прочісувала закриту зону в пошуках стрільця. Марно. Слід було також узяти під контроль місто, щоб уникнути пограбування крамниць у тій колотнечі. По периметру безпекового бар’єра розгорнули намети пунктів першої допомоги, яку надавали легко пораненим людям, що потерпіли переважно від зіткнень чи падіння в натовпі, а також особам, які перебували у стані шоку. Що ж до Дакоти Іден, то її в тяжкому стані гелікоптером перевезли до клініки на Мангеттені.

Аж на світанку все потроху почало вгамовуватися. І слід було розібратися з тим, що сталося у Великому театрі. Хто ж він був, той стрілець? І як примудрився принести зброю, адже вжито було таких небувалих заходів безпеки?

В орфейському комісаріаті, де ще й досі не вщухло збудження й гармидер, ми з Анною і Дереком приготувалися допитувати акторів театральної трупи, які були безпосередніми свідками подій. Підхоплені загальною панікою вони розбіглися по всьому місту, й половити їх та зібрати докупи було непростим завданням. Тепер вони дрімали в актовій залі, повкладавшись на підлозі або на столах і очікуючи своєї черги на допит. Бракувало тільки Джеррі Ідена, що полетів на гвинтокрилі разом із Дакотою, а також Аліси Філмор, яку поки що не щастило знайти.

Першого на допит викликали Кірка Гарві, й розмова наша прибрала того звороту, який ми передбачали давно. Кірка вже ніхто не захищав, тож ми поводилися з ним без церемоній.

— Ану кажіть, що ви знаєте, матері вашій! — гаркнув Дерек, струсонувши його, мов грушу. — Кажіть ім’я убивці, бо я зараз вам зуби повибиваю. Ім’я! І хутко мені!

— Та я поняття про нього не маю, — застогнав Кірк, — присягаюся.

Дерек щосили потурив його до стіни. Гарві заточився й гепнув додолу. Я згріб його за комір і посадив на стілець.

— Тепер, Кірку, треба говорити, — сказав я йому. — Все треба нам розповісти, втямив? Ця халепа вже далеко зайшла.

Кірк зіщулився, він ладен був заплакати.

— Як почувається Дакота? — здушеним голосом запитав він.

— Погано! — гаркнув Дерек. — Через вас!

Кірк ухопив голову в руки, а я сказав йому твердим голосом, але без агресивних ноток:

— Треба все розповісти нам, Кірку. Нащо ви ставили цю п’єсу? Що ви знаєте?

— Ця п’єса — обман, — пробурмотів він. — Я нічогісінько не знав про того, хто повбивав тих чотирьох людей.

— Але ж ви знали, що 30 липня 1994 року його ціллю була Меґан Падалін, а не голова Ґордон?

Він кивнув.

— У жовтні 1994 року, — сказав він, — коли поліція штату заявила, що вбивцею тих людей був Тед Тенненбаум, я, попри все, сумнівався в цьому. Адже Островскі сказав мені, що за кермом Тедової вантажівки була Шарлотта Браун, а я не міг цього пояснити. Та далі я не копав би, якби за кілька днів по тому Ґордонові сусіди не сказали мені, що знайшли сліди від куль в одвірку брами їхнього гаража. Ті сліди були не дуже помітні, й вони виявили їх, коли хотіли пофарбувати браму. Я поїхав туди і дістав дві кулі з одвірка, а потім попросив експертний відділ поліції штату порівняти ті кулі з кулями, які дістали з тіл чотирьох жертв, і виявилося, що їх випустили з тієї самої зброї. Судячи з траєкторії, вистрілили їх з парку, тоді я й зрозумів, що ціллю була Меґан. Убивця стріляв у неї в парку, та схибив, вона побігла до Ґордонового дому, щоб отримати допомогу, та він поцілив у неї й убив. Потім застрелив і Ґордонів, бо вони були свідками вбивства.

Я подумав собі, що Гарві був напрочуд проникливим поліціянтом.

— Чому ми не знали про це? — запитав Дерек.

— Я щосили намагався зв’язатися з вами тоді, — боронився Гарві. — Телефонував тобі й Розенберґові у центр поліції штату, та марно. Мені сказали, що з вами стався нещасний випадок і поки що вас відсторонили