Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

Дідусь змусив мене взяти шматок картону, де кирилицею вивів її ім’я.

— Я ж їй не слуга! — занервувався я. — Ти що, хочеш, щоб я ще й форменого картуза надів?

— Без цього напису ти її не зможеш знайти!

Я подався на вокзал розлючений, але з тим клаптем картону, присягаючись подумки, що не буду його виставляти.

Увійшовши до вестибюля вокзалу Джамайка, я загубився в натовпі пасажирів і, марно поспитавшись у декількох старих бабів, чи не вони та клята двоюрідна сестра, мусив урешті дістати той кумедний клапоть картону.

Пригадую ту мить, коли я її побачив. То була двадцятирічна дівчина зі сміхотливими очима, з прегарними локонами і сліпучо-білими зубками, вона зупинилася переді мною й прочитала, що там було написано на картоні.

— Ти тримаєш його догори ногами, — сказала вона.

Я стенув плечима.

— А тобі яке діло? Ти з поліції, яка стежить за тим, щоб правильно тримали такі картонки?

— Ти розмовляєш російською?

— Ні, — відказав я, перевертаючи той клапоть картону.

— Krassavtchik, — усміхнулася вона.

— А ти хто? — знервовано запитав я.

— Наташа, — знову всміхнулася вона. — Це моє ім’я на цій картонці.

Отак Наташа увійшла в моє життя.

*

Наше життя геть змінилося, відколи Наташа оселилася в моїх дідуся й бабусі. Я уявляв її собі старою й страшною тіткою, а виявилося, що це чарівна молода дівчина, яка приїхала навчатися в кулінарній школі в Нью-Йорку.

Вона геть збурила всі наші звички. Окупувала вітальню, в яку ніхто ніколи не заглядав, і сиділа там після навчання, вчила уроки або читала. Полюбляла вкладатися на дивані з чашкою чаю, запаливши запахущі свічки, що поширювали прегарний дух. Досі та вітальня була похмурим приміщенням, а тепер усім закортіло там бувати. Повернувшись із ліцею, я бачив там Наташу, що вткнулася носом у свої теки, а коло неї діда з бабою, які пили чай і з захватом дивилися на неї.

Як не бувала вона у вітальні, то куховарила. Дім наповнювали смаковиті пахощі, про які я ніколи й не підозрював. Весь час готувались якісь страви, холодильник завжди був повнісінький. І коли Наташа готувала, дід із бабою сиділи за столиком і побожно дивилися на неї, смакуючи ті страви, що їх вона подавала.

Із кімнати в напівпідвальному приміщенні вона зробила маленький палац, обвішаний яскравими килимами, там постійно курилися пахощі. Там вона збувала всі вихідні, перечитуючи сотні книг. Я частенько спускався до її дверей, наслухаючи, що там коїться всередині, та ніколи не зважувався постукати. Урешті бабця помічала те і казала:

— Не вештайся так, наче нічого не можеш удіяти.

І давала мені тацю з паруючим самоваром і гарячими бісквітами, які щойно спекла.

— Почастуй нашу гостю, віднеси їй оце, добре?

Я хутко спускався вниз із тим коштовним вантажем, а бабця розчулено дивилася мені вслід і всміхалася, бо я й не помічав, що вона ставила на тацю дві чашки.

Я стукав у двері Наташиної кімнати і коли чув її голос, що дозволяв мені ввійти, серце починало калатати.

— Бабуня приготувала тобі чаю, — прочинивши двері, ніяково бурмотів я.

— Дякую, Krassavtchik, — усміхалася вона мені.

Найчастіше вона лежала на ліжку й читала. Слухняно поставивши тацю на низенькому столику біля дивана, я зазвичай залишався стояти, бо був трохи збентежений.

— То ти залишаєшся чи йдеш? — запитувала вона.

Серце моє знову починало гамселити.

— Залишаюся.

Я сідав коло неї. Вона наливала чаю, потім згортала самокрутку, і я побожно дивився на її пальчики з полірованими нігтями, що робили цигарку, яку вона потім акуратно облизувала язичком, щоб зліпити рубець.

Її краса мене засліплювала, від її лагідного голосу я аж танув, її розумові я скорявся. Не було такої теми, на яку вона не могла б поговорити, не було такої книжки, якої вона не прочитала. Вона знала все про все. Та ще й, на превелике моє щастя й усупереч тому, що казали дід із бабою, не була двоюрідною сестрою, а щоб знайти спільного для нас предка, треба було порпатися принаймні в минулому столітті.

За тижні, а потім і місяці свого проживання в нас Наташа внесла цілком нове пожвавлення у дім моїх діда з бабою. Вона грала в шахи з дідусем, провадила з ним нескінченні балачки про політику і стала справжнісіньким талісманом для юрби стариганів із крамниці різника, яких витурили відтіля до кав’ярні на бульварі Квінс, бо розмовляла з ними російською. Вона ходила з бабунею по магазинах. Вони разом куховарили, і виявилося, що їй у цьому ділі нема рівних.

Частенько в домі лунали телефонні розмови, які Наташа провадила зі своїми справжніми двоюрідними і троюрідними родичами, розкиданими по всій земній кулі. Деколи вона казала мені: «Ми немов ті пушинки кругленької кульбабки, які вітер розвіяв по всіх усюдах». Вона знай висіла на телефоні, хоч у своїй кімнаті, хоч у передпокої, хоч у кухні, бо тягала його за собою завдяки довжелезному кабелю, й цілі години балакала й балакала, всіма мовами, будь-якої пори дня і навіть ночі, якщо не збігалися часові пояси. У неї була двоюрідна сестра в Парижі, була в Цюріху, була в Тель-Авіві, була і в Буенос-Айресі. Вона розмовляла то англійською, то французькою, то єврейською, то німецькою, та здебільшого російською, якою балакали ті її родичі.

Розмови коштували, мабуть, шалені гроші, та дідусь нічого не казав. Навпаки. Часом, потайці від неї, знімав слухавку в іншій кімнаті й із захватом слухав оті балачки. Я сідав коло нього, й він тихенько перекладав мені. І я зрозумів, що часто зі своєю ріднею вона розмовляла про мене, казала, що я пречудовий хлопчина, що в мене сяйливі очі.

— Krassavtchik, — як пояснив мені дідусь після одної з тих підслуханих балачок про мене, — означає «гарний хлопець».

Потім настав Геловін.

Того вечора, коли перший гурт дітлахів подзвонив у двері, щоб попросити цукерок, і бабця побігла туди з відром холодної води, Наташа вигукнула:

— Що ви робите, бабуню?

— Та нічого, — збившись із плигу, знітилася бабця й понесла відро до кухні.

Наташа приготувала задля цієї нагоди цілі салатниці з цукерками в барвистих обгортках,