Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

не бачили «лісних»! Вони схожі на людей, але зроблені з деревини. Їхні тулуби зроблені з колод, ноги — зі стовбурів та коріння, руки з міцних гілок, голови з пеньків! Їх можна знищити, лише кинувши у вогонь. А куля чи холодна зброя для них байдужі! Ось чому їх так бояться мужики. Коли тільки чують про «лісних», то ховаються по хатах і навіть не думають чинити спротив. Бо «лісних» не можна вбити, а самі «лісні» вбивають легко і залюбки!

— Де живе Володар лісу?

— Він усюди і ніде. Він мешкає в будь-якому кутку лісу. У кожному дереві чи кущі! — перелякано розповідав лікар.

— Ви бачили його?

— Ніхто його не бачив! Ніхто! А якби хтось побачив, то одразу помер би!

— А що ж побачив той писака? До речі, як його звали?

— Олександр Коваль, він працював у київській газеті. Якось почув краєм вуха про Володаря лісу. Приїхав сюди, розпитав кількох людей, написав статтю, яка спричинила скандал. Бо ж не могло у нашій найхристиянішій державі існувати чудовисько, що викрадало дівчат. Втрутилися одразу і охоронне відділення, і Синод, газету закрили, Олександра оштрафували, немов за брехню. Він образився, приїхав знову сюди, потайки, вирушив у ліси, щоб побувати на церемонії.

— На якій церемонії? — перепитав я.

— Кілька разів на рік Володар лісу в супроводі своїх слуг об’їздить ліси. Олександр хотів сфотографувати процесію Володаря лісу і довести, що та стаття не була брехнею. Він повантажив на коня фотографічний апарат, поїхав до лісу, і там усе сталося.

— Що саме?

— На нього напали «лісні», які старанно бережуть таємницю свого правителя. Людина не може витримати вигляду «лісних». Коли Олександр побачив їх, то посивів і збожеволів. Досі сидить у божевільні, і варто йому показати хоча б маленьку гілку, як у нього починається напад паніки, він верещить і намагається вирватися. Страшенно боїться гілок, — розповів Шромт. Я згадав той нічний напад. Якби не молитви та браунінг із манліхером, не знаю, як би я його пережив. Досі було дуже страшно.

— А як із Володарем лісу пов’язані Крамський та інші?

— Вже давно впливові люди повіту змогли домовитися з чудовиськом, щоб те стримувало свої апетити, не знищувало забагато людей. Домовленості було досягнуто ще за часів кріпацтва, коли кожен селянин у цих краях комусь належав. Панам вигідно було обмежити Володаря лісу. Домовленості продовжують діяти і понині. Найкращі люди повіту не заважають Володареві лісу отримувати обумовлену кількість дівчат, але дивляться, щоб він не взяв більше і дарма не винищував мужиків. Так підтримуються мир та спокій. Селяни розуміють, що без панів Володар лісу почав би знищувати їх, і вдячні начальству. Коли по всій імперії відбувалися повстання, тільки тут було тихо, бо мужики розуміли, що коли підуть пани, тут залишиться Володар лісу і його страшні «лісні», які знищать їх.

— Ви бачили «лісних»?

— Ні, дякувати Богові, ні! Вони занадто страшні. Якщо побачиш їх, то або загинеш, або збожеволієш. Але я бачив їхні сліди! У них ноги з коріння, ті сліди ні з чим не сплутаєш. Коли пані Капітоліна принесла малюнки, я одразу зрозумів, що та дівчина бачила «лісних». Мабуть, під час викрадення якоїсь іншої дівчини. Таке буває, але зазвичай діти сильно лякаються і забувають про «лісних». Але те дівча малювало їх, це могло бути небезпечним, бо про них не можна було згадувати. Такий був договір із Володарем лісу, який хотів залишатися невідомим.

— Слухайте, а чому в навколишніх селах немає собак? Я не бачив і не чув жодного. А ще часто стоять палі зі вбитими хижими птахами. Що це за звичаї?

— Собак тут немає ні в кого, бо їх убивають «лісні». Вони ненавидять собак і знищують їх, а ще можуть спалити хату мужика, який завів собаку. Мужики бояться піти проти «лісних». А щодо вбитих хижих птахів, то це роблять люди. Ви ж бачили, які в нас дороги. Щоб забезпечувати зв’язок, використовують голубів. Хижі птахи полюють на голубів, люди вбивають хижих птахів.

— Ви не знаєте, коли Володар лісу вирушить у черговий об’їзд?

— Не знаю, але думаю, що скоро. Бо чув, що дворяни збираються в маєтку Крамського, щоб вирушити на острів.

— Що за острів?

— На болотах. Там є святилище, в якому дворяни приносять жертву Володарю лісу, чим підтверджують дію договору.

— На той острів є якісь брід?

— Ні, всіх везуть туди на плотах.

— Ви бували там?

— Ні, я ж не землевласник, до того ж лютеранин, чужий для місцевих дворян. А чужих туди не пускають.

— А як на все це дивиться поліція? — спитав я.

— Поліція хоче, щоб у повіті був спокій, і поки Володар лісу задоволений, спокій буде. Отже, поліція не проти договору з чудовиськом.

— А церква? Це ж поганство якесь!

— Архієпископ намагався цьому протидіяти, але зі Священного Синоду прийшов наказ не чіпати.

— Як це? Синод за чудовиськ?

— Синод за порядок. Чудовиська ж дозволяють підтримувати його в цілому повіті. Тут ніколи не було жодних заворушень! Хіба це не приклад для інших? Знаю, що до Овруча приїздила навіть комісія Синоду, яка розглядала можливість перенесення місцевого досвіду в інші