Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Остапе, не вигадуй! — прошепотів Борода.

— Наче годинник якийсь.

— Та звідки тут годинник? — спитав Борода.

— Ось у мене є, — я показав подарунок Бориса. Годинник цокав, але ледь чутно, хіба до вуха прикладати треба було. Стах, якого Борода чомусь називав Остапом, приклав вухо. — Та ні, там інакше. Наче в отих ящиках. — Він кивнув на ніс, де стояли два ящики, які повантажили останніми.

— Маячня! Сиди й не мели дурниць! — наказав Борода.

— Та я що, я просто спитати хотів.

Знову пливли мовчки, канонерка була неподалік, може, за півкілометра, не більше.

— Якого біса! — аж скрикнув Борода. Я теж підхопився, наставивши пістолет. А з ящика на носі почали вилітати ракети, наче у святкових феєрверках. Вони злітали вгору, освітлювали небо і нас. — Лайно! Гаси його! — Борода кинувся до ящика, десь узяв цеберко й почав заливати водою. Устигло злетіти ще кілька ракет. Я підбіг, черпав воду з-за борту, подавав Бороді. Погасили.

— Канонерка! — скрикнув Стах. Ми чули, як загули двигуни і канонерка стала швидко наближатися. Борода стрибнув до керма, спробував закласти якийсь маневр, щоб сховатися. Шепотів накази матросу, який порався з вітрилом.

— Що тут робиться? — Це вилізли з каюти інші пасажири.

— Неприємності! Але не хвилюйтеся, ви під захистом мощів! — запевнив Стах. Пасажири повернулися до трюму.

— Це ж вони нам підсунули це лайно! — просичав Борода. — Ну, гади, я їм відплачу!

— А ящиків же було два, — згадав я.

— Там усе одно щось цокає, — сказав Стах.

— Це той другий ящик! Ну, сволота! — закричав Борода і смикнув мене за руку. — Тримай кермо, прямо! — наказав він, а сам побіг на ніс. — Точно цокає! Що вони підсунули?

Я згадав бомби, якими користувалися бунтівники. У деяких був годинник. Ті бомби можна було налаштувати так, щоб вони вибухнули в потрібний час. Так просто!

— Борода, тікай! — заволав я. — Там бомба, тікай! Усі за борт!

— Не кричи! Нас спіймають! — гримнув Борода.

— Що трапилося? — Це знову вибігли пасажири.

— За борт! Зараз вибухне! — крикнув я й почав розстібати пальто. Знав, що в пальто плавати дуже незручно.

— Припинити паніку! — закричав Борода. Я кинув пальто і стрибнув за борт.

Я міг помилятися, міг виставити себе дурнем. Міг. Але я не вірив у простий збіг кількох підозрілих обставин одразу. З головою увійшов у холодну воду, випірнув, почув лайку Бороди, а потім пролунав вибух. Він перетворив човен, яким ми пливли, на купу палаючих уламків, що розліталися навколо. Я був такий приголомшений, що перестав рухатися і знову занурився під воду. Зарухався, виплив. Побачив палаючий шматок деревини, що гепнувся неподалік. Поплив до нього, почав вертіти, збив полум’я, схопився. Здається, це був уламок основи щогли. Він більш-менш мене тримав. Уже щось. Почув поруч сплеск.

— Хто тут?

— Це я, Стах! — почув уже знайомий голос. Дуже переляканий.

— Пливи сюди і хапайся за деревину! — наказав я. Хлопець підплив.

— Що сталося? Де дядько, де дядько? — нервово питав він.

— Тихо! Мовчи! — прошепотів я. Канонерка стрімко наближалася.

— Допоможіть, допоможіть! — закричали якісь люди з води. Мабуть, ті двоє пасажирів, які теж встигли стрибнути з човна. — Допоможіть! — Вони кричали, сподіваючись на допомогу канонерки, яка була вже поруч.

— Пливемо до них! — прошепотів Стах.

— Сиди тихо!

— Холодно!

— Тихо!

Холодно було дуже. Ми схопилися за шматок деревини. Одяг намок і став дуже важким, пальці закоцюбли.

— Допоможіть! Допоможіть! — кричали пасажири.

На канонерці увімкнувся прожектор. Із води замахали руками. Ледь трималися, бо не встигли скинути пальт.

— Ми тут, ми тут, допоможіть! — верещали вони.

По залізній палубі канонерки щось загриміло. Прожектор намацав людей.

— Допоможіть, допоможіть! Ось ми, ось! — кричали вони з останніх сил.

Затріскотів кулемет. «Максим», я впізнав звук. Прицільна черга, обидва смикнулися і пішли на дно. Стах із переляку скрикнув.

— Наче ще хтось є! — крикнули на канонерці.

— Перевірити! — гримнув чийсь командирський голос.

Прожектор заметався по воді.

— Пірнай! — прошепотів я й потягнув Стаха під воду, коли прожектор був поруч. Вже з-під води побачив, що прожектор зупинився на дровиняці, об яку ми трималися. Від куль вона закрутилася у воді. Прожектор побіг далі, ми випірнули. Хапали повітря. Я спіймав дошку. Ми схопилися за неї. Потім довелося ще двічі пірнати, бо прожектор шукав і шукав.

— Нікого немає! — почулося на канонерці. — Треба плисти звідси, болгари можуть з’явитися будь-якої миті!