Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ми загинемо, — прошепотів Стах.

— Припинити паніку! — наказав я. Ми були не дуже далеко від берега. Але біда в тому, що берег темний. Поки я міг орієнтуватися по канонерці, але за деякий час вона зникне з очей. — Знімай шинель!

— Для чого? — перелякано спитав Стах. — Мені холодно!

— Гріти вона не гріє, а на дно потягне, знімай! — наказав я. Допоміг зняти. — А тепер ми залишимо цю дровиняку і попливемо до берега.

— Ні, ні, я не допливу! Дровиняка тримає, ні!

— Або ми допливемо до берега, або замерзнемо! Кидай!

— Ні!

Я штовхнув Стаха ногою, вирвав дерево і відштовхнув у темряву.

— Ні! Ні! — заверещав хлопець.

— Пливемо! — наказав я і погріб туди, де мусив бути берег. До нього було верст п’ять, не більше. Якось допливемо, головне — не збитися з напрямку.

Я гріб попереду, позаду гріб Стах.

— Зачекайте! — попросив він.

— Наздоганяй!

— Я заморився!

— Тримайся!

Холодно, страшенно холодно, та нам не можна зупинятися.

— Ногу судомить! Ногу! — захрипів Стах.

Я поплив до нього.

— Ляж на спину, дай ногу! — наказав йому. — Не хапай мене! Інколи потопельники хапали тих, хто намагався їх урятувати, і топилися всі разом. Ось його нога. Так, судома зібрала м’язи в клубок. Почав розтирати.

— Пливемо далі!

— Я не можу! В мене немає сил!

— Тоді залишайся! — Поплив сам. Прислухався. Стах теж плив, намагався не відставати. Хмари трохи розійшлися. Місяць присвічував. Знайшов Полярну зірку. Вона була праворуч, як і треба. А онде вогник! — Берег поруч! — збрехав я, щоб додати хлопцю сил.

Ми пливли далі. Ще двічі зупинялись, і я розтирав Стаху ноги. Мої теж почало судомити. Кожен рух давався важко.

— Не кидайте мене, не кидайте!

— Пливемо, ще зовсім трохи! — знову брехав я.

Зсудомило обидві ноги. Перевернувся на спину і розминав їх. Ось підплив Стах.

— Потонемо, потонемо! — прошепотів він.

— Не для того ми від вибуху врятувалися і від кулемета сховалися, щоб потонути! Допливемо! В тебе ж і мощі з собою!

Насправді я не знав, чи допливемо. Берег наче наближався, але якось повільно. А ще нас зносила потужна течія. Наче не від берега, але куди саме, я не знав. Потонути в цьому чортовому морі! Далеко від Моніки! Ну як так? Я стиснув зуби і гріб. Не знав, чи допливу, але знав, що плистиму до останнього. Поки зможу.

— Тону! — закричав Стах. — Тону!

— Тримайся! — я поплив до нього. Сил не було, але я не міг його покинути.

— Обидві ноги й рука! — верещав Стах. У нього почалася паніка. — Ні! Не хочу тонути! Ні! — Він бився однією рукою і головою, намагався не піти під воду. — Ні!

Я підхопив його, коли він майже зник під водою. Випхав на поверхню, сам занурився. Стах спробував схопити мене, я вдарив його, вирвався, заплив зі спини, підхопив під руки.

— Не хапай! Я тримаю, не хапай! Втопимося удвох! — закричав я.

— Не залишайте мене, не залишайте! — просив він.

Залишати його не було сенсу. Я вибився з сил, до берега ще далеко. Можливо, якби я одразу залишив Стаха, в мене був би шанс. А так пізно про щось жаліти.

— Не залишайте!

— Я тут, я тут, спокійно, — сказав йому і почав пошепки молитися. По-всякому міг померти Іван Карпович, але, бачу, доведеться риб годувати.

— Ні! Ні! — здається Стах почув, що я пошепки молюся, і почав вириватися. — Ні! Ні! Ні! Я жити хочу! Ні! — Вирвався і поплив. Я поплив за ним. Він видихнувся вже після кількох гребків, я теж.

І тут пролунав голос. Незнайомою мовою. Хтось, мабуть, питав нас про щось.

— Допоможіть! Допоможіть! — закричав я, сам іще не вірячи, що порятунок можливий.

— Це румуни! Румуни! — хрипко закричав Стах і став викрикувати незнайомі мені слова. Він кричав, але відповіді не було. Невже нам ввижався той голос?

А потім я почув плескіт води і скрип весел у кочетах. Човен!

— Ми тут! Ми тут! — Я замахав рукою. Ледь тримався на поверхні, ще й мусив підтримувати Стаха.

Ось тінь. Точно — човен. Людина з нього щось спитала і нахилилася. Я випхав Стаха з води. Чоловік підхопив його й почав тягнути до човна. Витягнув, наче величезну безсилу рибину. Мені запаморочилося. Сили скінчилися, я схопився руками за