Читати книгу - "Необхідні речі"

у «Необхідні речі», мнучи в руках закаляну мастилом кепку «Суноко». За манерою ходи він скидався на чоловіка, який щиро вірить, що зараз розіб’є багато дорогих речей, як би не старався цього уникнути. Його обличчя промовисто заявляло, що розбивати речі – це не його бажання, а карма.

– Містере Джекетт! – вигукнув містер Ґонт своє звичне привітання зі звичною енергійністю, а тоді поставив ще одну маленьку «пташку» на листку біля каси. – Дуже радий, що вам вдалося зайти!

Сонні підійшов ще на три кроки до центру приміщення, а тоді зупинився, обачно роззираючись то на скляні шафки, то на містера Ґонта.

– Ну, – почав він, – я не прийшов нічо купувать. Я вам зразу кажу. Старий Гаррі Семюелс казав, що ви питали, чи я зможу зайти сьогодні. Казав, у вас є набір торцевих гайкових ключів, гарний, казав. Я такий якраз шукаю, але ваш магазин – то троха не для мене. Я просто щоб ви не обіжалися, сер.

– Що ж, дякую за вашу щирість, – сказав містер Ґонт, – але не поспішайте з висновками, містере Джекетт. Ось гарний набір ключів – із подвійними розмірами.

– Ая, серйозно? – Сонні підняв брови. Він знав, що є такі речі, які дозволяють працювати і з місцевими автомобілями, і з іномарками тим самим ключем, але він ще ніколи не бачив такого інструмента. – У вас є таке?

– Так, я їх у підсобку сховав, містере Джекетт, як тільки почув, що ви шукаєте. Інакше вони б майже зразу зникли, а я хотів, щоб ви їх принаймні побачили, перед тим як продам їх кому-небудь.

Сонні Джекетт відреагував на це миттєвою підозріливістю справжнього янкі.

– І нашо вам того?

– Бо в мене класична машина, а такі машини потребують частого ремонту. Мені казали, що ви найкращий механік по цей бік Деррі.

– А, – розслабився Сонні. – Може, й та. А шо за машина?

– «Такер».

Брови в Сонні скочили вгору, і він подивився на містера Ґонта з новою повагою.

– «Торпедо»! Файно є!

– Ні. У мене «талісман».

– Шо-шо? Ніколи не чув про «такер талісман».

– Таких було виготовлено лише два – прототип і моє авто. У 1953-му. Невдовзі після цього містер Такер переїхав у Бразилію, де й помер. – Містер Ґонт туманно всміхнувся. – Престон був приємним чоловіком і справжнім чарівником у сфері дизайну автомобілів… але бізнесменом виявився таким собі.

– Та ну?

– Так. – Туман в очах містера Ґонта розвіявся. – Але то було вчора, а це сьогодні! Йдемо далі, нє, містере Джекетт? Живемо далі, завжди так кажу – повний уперед, радісно крокуймо в майбутнє і не озираймося!

Сонні скоса подивився на містера Ґонта, трішки стривожившись, але нічого не сказав.

– Давайте я вам покажу ключі.

Сонні погодився не одразу. Натомість він знову підозріливо глянув на вміст скляних шафок.

– Щось дуже хороше для мене задорого. У мене рахунків до неба. Іноді думаю, що краще закрити бізнес і подати документи на субсидію.

– Я вас розумію, – сказав Ґонт. – Це все срані республіканці, я так собі думаю.

Напружений, недовірливий вираз обличчя Сонні вмить щез.

– Та ви, бляха, дуже праві, чоловіче добрий! – вигукнув він. – Джордж Буш чуть не розвалив цю країну… зі своєю війною довбаною! Але як думаєте, в демократів є хоч хтось нормальний, щоб балотувався проти нього наступного року?

– Сумніваюся, – сказав містер Ґонт.

– От Джессі Джексон, наприклад, – негритос.

Він люто подивився на містера Ґонта, який трішки схилив голову, ніби промовляючи: «Так, друже мій, – кажіть, що думаєте. Ми обоє чоловіки свого слова і не боїмося називати чорне чорним, а біле білим». Сонні Джекетт ще трішки розслабився, уже менше зважаючи на мастило на долонях, тримаючись невимушеніше.

– Я проти негритосів нічого не маю, розумієте, але від самої думки, що якийсь чорномазий сидітиме в Білому домі – Білому домі! – мене аж трясе всього.

– Ну звичайно, – погодився містер Ґонт.

– А той макаронник з Нью-Йорка – Мар-і-о Ку-воу-мо[124]! Думаєте, мужик із таким іменем поб’є того чотириокого додіка в Білому домі?

– Ні, – сказав містер Ґонт. Він підняв праву долоню, розчепіривши її так, що довгий вказівний палець розташувався десь за чверть дюйма від гидкого лопатоподібного великого. – Крім того, не довіряю я чоловікам із малесенькими головами.

Сонні на мить роззявився, а тоді ляснув себе по коліну і зайшовся хрипким сміхом.

– Чоловікам з малесенькими… Ну ви й сказали! Непогано, містер! Дуже, бляха-муха, непогано!

Містер Ґонт розплився в усмішці.

Вони усміхались один одному.

Містер Ґонт дістав набір ключів, що був у шкіряному чохлі, оббитому всередині чорним оксамитом, – найгарніший набір ключів із хромованого сталевого сплаву, який Сонні Джекетт коли-небудь бачив.

Вони усміхалися, розглядаючи їх, скалячи зуби, ніби мавпи, готові до сутички.

І, звичайно, Сонні купив набір. Ціна була немислимо низька – сто сімдесят доларів плюс кілька дійсно веселих розіграшів для Дона Гемпгілла й преподобного Роуза. Сонні сказав містерові Ґонту, що це йому буде приємно – він із задоволенням трохи підісре тим псалмічним республіканським синам блядєй.

Вони усміхалися, обговорюючи розіграші для Пароплавчика Віллі й Дона Гемпгілла.

Сонні Джекетт і Ліленд Ґонт – просто парочка усміхнених чоловіків у цьому світі.

А над дверима теленькнув срібний дзвіночок.

6

Генрі Бофорт, власник і керівник «Захмеленого тигра», жив у будинку десь за чверть милі від свого місця роботи. Майра Еванс припаркувалася на стоянці біля «Тигра» – порожній під цим гарячим нелогічним ранковим сонцем – і підійшла до будинку. Зважаючи на суть її справи, це здавалося природним запобіжним заходом. хвилюватися немає потреби. «Тигр» не зачиняється до першої ночі, а Генрі рідко встає раніше тієї ж години, але дня. Усі жалюзі, нагорі і внизу, було опущено. Його автомобіль, «тандерберд» 1960 року в ідеальному стані, його гордість і радість, стояв на під’їзній доріжці.

На Майрі були джинси і блакитна робоча сорочка чоловіка. Край сорочки був розпанаханий і висів ледь не до колін. Він приховував пояс, який вона одягнула, і піхви, що на ньому висіли. Чак Еванс колекціонував пам’ятки Другої світової війни (і, хоча вона цього не знала, уже прикупив собі дещо з цієї сфери в новому магазинчику), а в піхвах лежав японський багнет. Майра зняла його пів години тому зі стіни в підвалі Чака. На кожному кроці багнет важко гупався їй по правій нозі.

Майра хотіла якнайшвидше виконати цю роботу, щоб одразу повернутися до фотографії Елвіса. Вона відкрила, що, коли тримати цю фотографію в руках, виникає певна історія. Не справжня, але в певних аспектах – у всіх аспектах, якщо чесно, – їй ця історія здавалася кращою за справжню. Дія перша – «Концерт», де Король витягує її на сцену, щоб разом потанцювати. Дія друга – «Зелена кімната[125] після виступу», а третя – «У лімузині», де один із Елвісових мемфісівців був