Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— ТИ НЕ ЗНАЄШ, ЩО Я ЗАРАЗ ВІДЧУВАЮ!

Загін здригнувся. Діма інстинктивно схопився за ліхтар, його пальці побіліли. Арсен стиснув автомат, його брови насупились, а кілька бійців позаду переглянулись, їхні обличчя вкрились тривогою. Вони дивились на Максима не як на лідера, а як на загрозу — і це різало його глибше, ніж будь-яка куля.

Він ступив уперед, його слова падали важко, пронизані гіркотою:

— Саме про це я й кажу! Я не хочу, щоб ви здригались, коли я поруч! Я не знаю, хто я зараз! І бути цією… Химерою я не просив!

Кіра відчула, як повітря густішає від напруги, і підійшла ближче. Її рука стиснула його сильніше, її погляд був спокійним, але пронизливим.

— Максе, — сказала вона тихо, — ти не повинен боятись. Ми всі тут разом.

Але її слова, здавалось, не дійшли до нього. Він знову глянув на Германа, його очі горіли — лють змішалась із невпевненістю, і він видихнув, майже на межі сліз:

— Я не хочу бути тим, хто може завдати шкоди своїй команді. Я не знаю, як це контролювати…

Герман зробив крок ближче, його постать була твердою, але очі — теплими. Поруч із ним з’явився Арсен, його кремезна фігура рухалась обережно, ніби він боявся зруйнувати крихкий момент. Герман глянув на Максима, його голос був низьким, але щирим:

— Ми з тобою пройшли пекло, Макс. Ти не наш ворог. Ніколи ним не будеш, я завжди поруч, друже.

Арсен кивнув, його грубий голос прозвучав обережно, але з ноткою поваги:

— Ти завжди виділявся, Максе. Завжди був особливим. Ще з тих часів, коли ми…

— Не заливай мені, Арсе, — різко обірвав його Максим, його тон був цинічним, але втомленим. Він відвернувся, його плечі опустились, ніби гнів витік із нього разом із силами. — Я не хочу ваших "особливих". Я хочу знати, що не розвалю вас усіх наступного разу.

Він замовк, його погляд знову впав на землю. Кіра стояла поруч, її рука не відпускала його, але вона мовчала — знала, що слова зараз не дійдуть. Герман переглянувся з Арсеном, його брови насупились, але він кивнув — не час тиснути. Загін стояв у напруженій тиші, вітер завивав між уламками, а тіні Янтаря десь за горизонтом нагадували, що зупинятись не можна.

Герман стояв перед Максимом, його постать була твердою, але очі — теплими. Він вдихнув, намагаючись зберегти спокій у цій напруженій тиші, і заговорив — голос був м’яким, але з ноткою впевненості:

— Макс, послухай. Я розумію, що ти зараз відчуваєш хаос. Але те, що в тобі є… це не просто прокляття. Це щось рідкісне в Пустці. І це може допомогти нам усім.

Він замовк, даючи словам осісти, його погляд не відривався від друга. Потім продовжив, обережно підбираючи слова:

— Те, що сталось у заправці… це не тільки загроза. Це може бути наш шанс. Ми не знаємо, що це за сила, але якщо ми розберемося разом — ти, я, усі ми — це може врятувати нас колись. Ти не один у цьому, друже.

Максим ледь помітно скривився — щось схоже на гірку посмішку промайнуло на його обличчі, але очі все ще горіли страхом. Він глянув на Германа, шукаючи в його словах хоч краплю впевненості, але всередині нього кипіли злість і сумніви. Його голос прорізав тишу, хрипкий і різкий:

— Як ти можеш так говорити? Ти не розумієш, що я щойно став… Химерою. Я не знаю, що зі мною коїться, і це лякає мене до чортиків!

Аліна ступила вперед, її рухи були спокійними, але рішучість читалась у кожному жесті. Вона глянула на Максима, її обличчя було серйозним, але без осуду.

— Максиме, це не просто "сталось зараз", — сказала вона, її голос був рівним, але пронизливим. — Ти давно проявляв щось… особливе. Те, що в Пустці бачать раз на покоління. Ти — Химера, так. Але це не означає, що ти монстр. Ти людина, і в тобі є сила, яка може стати нашою опорою.

Максим затамував подих, його очі звузились, вслухаючись у її слова. Але гнів, що гудів у грудях, вирвався назовні. Він різко повернувся до Германа, а потім до Аліни, майже не помічаючи, як загін позаду здригнувся, стискаючи зброю.

— Ти не знаєш, що я відчуваю! — випалив він, його голос тремтів від злості. — Жоден із вас не знає!

Аліна не відступила, її погляд залишився твердим, але голос пом’якшав:

— Я знаю, що це страшно. Але це частина тебе. Ти не завдав нам болю там, у заправці — ти захистив нас. І якщо ти навчишся це контролювати, ти зможеш захищати тих, хто тобі дорогий. Ось що робить тебе сильним.

Кіра стояла поруч, відчуваючи, як напруга в Максимі трохи спала, але страх усе ще чіплявся за нього, як тінь. Вона підійшла ближче, її рука стиснула його плече — не для втіхи, а щоб нагадати, що він не сам. Її погляд був спокійним, але пронизливим, і вона мовчала, даючи йому простір.

Максим видихнув, його груди здригнулись. Він повернувся до Германа, його очі блиснули — не лише гнівом, а й болем. Його голос став тихішим, але різким, пронизаним цинізмом, що виростав із їхньої близькості:

— Ти не можеш просити мене про це, Германе. Не ти. Не після всього… 

Він відвернувся, його плечі опустились, але рука стиснулась у кулак. Герман переглянувся з Аліною, його брови насупились, але він не став сперечатись — знав, що Максиму потрібен час. Кіра залишилась поруч, її рука не відпускала його, а загін стояв у напруженій тиші. Вітер завивав між уламками, несучи запах гнилі, а тіні Янтаря за горизонтом нагадували, що зупинка — не вихід.