Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Кіра напружилась, її серце закалатало швидше. Вона відчувала, як його біль пронизує її саму, але не відступила. Її рука стиснула його плече міцніше, і вона тихо сказала:

— Ти не один.

Її голос був м’яким, але твердим — якір у його хаосі. Максим глянув на неї, його очі блиснули — гнів, страх, відчай змішались у них, і він різко видихнув.

— Я не просто боявся його, — процідив він, його голос набрав сили, пронизаний злістю. — Я зрозумів… там, у заправці… це він. Це був я! Коли я втратив контроль, коли ненависть і страх взяли гору — я став ним! Я відчув це, Кіро… як він рве мене зсередини!

Його голос зірвався, очі наповнились сльозами, але він різко провів рукою по обличчю, стираючи їх із цинічною злістю — ніби соромився цієї слабкості. Кіра не відводила погляду, її рука все ще тримала його, і вона нахилилась ближче, шепочучи:

— Макс, ти — це ти. І я не відпущу тебе, чуєш? Ми разом у цьому.

Він вдихнув — глибоко, важко, ніби повітря обпікало легені. У його грудях боролись два Максима — той, ким він був, і той, ким він боявся стати. Його погляд знову затуманився, і він заговорив, тихо, але з гіркотою:

— Кожного разу… коли я злився, коли все йшло к бісу… це рятувало мене. Гнів, страх — вони тримали мене живим. Я думав, це просто збіг. Але тепер… — Він замовк, його очі вп’ялися в порожнечу перед собою. — А що, як це не збіг? Що, як я завжди був ним?

Кіра відчула, як він занурюється в темряву своїх думок, і швидко перебила його, її голос став теплішим, але різким:

— Пам’ятаєш вокзал? Коли ми вперше з тобою зіткнулись?

Максим моргнув, її слова вирвали його з прірви. Він глянув на неї, і вона продовжила, не відводячи погляду:

— Балка впала. Опори тріснули. Я бачила твої очі — вони змінилися, хоч і на мить. Я тоді відчула: у тобі є щось… більше.

Він згадав той день — страх, гнів, адреналін, що гнав його вперед. Ті самі почуття, що й тепер, тільки тоді він не розумів.

— А потім, коли ти кинувся витягати людей із-під Янтаря, — додала вона, її голос став тихішим, але сильнішим, — я зрозуміла: ти не просто виживаєш. Ти борешся за щось. І це мене зачепило.

Її слова вдарили його — не ніжністю, а правдою. Він відчув, як страх відступає, поступаючись чомусь іншому — слабкому теплу, що пробивалось крізь його цинізм. Він глянув на неї, його голос був хрипким, але щирим:

— Я не знаю, хто я зараз… Але не хочу втратити те, що ти в мені бачиш.

Кіра стиснула його плечі, її очі блиснули — не сльозами, а впевненістю.

— Ти не втратиш, Максе. Ми пройдемо це разом. Ти не один.

Їхній момент перервали тихі кроки. Аліна підійшла обережно, її рухи були стриманими, ніби вона боялась зруйнувати крихку рівновагу між ними. Вона глянула на Кіру — коротко, з повагою, уникаючи будь-якого натяку на суперництво, — а потім перевела погляд на Максима.

— Максиме, — почала вона, її голос був серйозним, але спокійним, — те, що сталось… це не просто так. Ти не просто людина. Після стількох років у Пустці ти проявив щось… рідкісне. У нас є назва для таких, як ти…

Він різко перебив її, його голос прогримів — глухо, але твердо:

— Химера.

Слово повисло в повітрі, важке й холодне, як метал. Його очі блиснули — не страхом, а розумінням, що рвало його зсередини. Він стояв, усе ще тримаючись за Кіру, але його погляд знову затуманився, ніби він бачив ту бурю, того двійника, що чекав у тіні.

Аліна застигла на мить, її очі звузились — вона зрозуміла, що Максим знає, до чого вона веде. Кіра кинула на нього швидкий погляд, її рука стиснула його міцніше. Вона не знала, що саме він відчуває, але слово "Химера" повисло в повітрі, як холодний вітер, що несе загрозу.

— Так, — продовжила Аліна, намагаючись повернути собі контроль. Її голос був спокійним, але обережним. — Це те, що люди кажуть про таких, як ти. Рідкісне слово, але…

— Воно не визначає мене, — різко перебив Максим, його очі блиснули гнівом. Він випростався, відірвавши погляд від землі. — Я не хочу бути Химерою. Я хочу бути собою!

Кіра відчула, як напруга в ньому наростає, і обережно взяла його за руку, її пальці переплелись із його — не ніжно, а твердо, щоб повернути його до реальності.

— Ти наш друг, — сказала вона тихо, але з силою. — Це головне.

Аліна кивнула, її погляд пом’якшав. Вона зрозуміла, що зараз не час для пояснень — Максиму потрібна опора, а не ярлики.

— Так, саме так, — додала вона. — Незалежно від того, що це означає, ти не один. Ми всі тут.

Герман стояв осторонь, спостерігаючи, як Аліна намагається налагодити контакт. Його щелепа стиснулась, але очі блищали рішучістю. Він зробив крок уперед, його кроки гуділи на потрісканому асфальті. Він знав Максима краще за всіх — і знав, що той зараз на межі.

— Максе, — почав він, його голос був теплим, але впевненим, — друже, я знаю, що ти зараз відчуваєш…

Максим різко повернувся до нього, його очі спалахнули люттю, змішаною з відчаєм. Його голос вибухнув, хрипкий і пронизливий: