Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Кіра стояла поруч із Максимом, відчуваючи, як його напруга трохи ослабла, але страх усе ще чіплявся за нього, як тінь у його очах. Вона підійшла ближче, тихо притиснувшись до нього, її голова лягла на його плече — не ніжно, а з твердою впевненістю, ніби її тепло могло прогнати холод, що сковував його. Її рука обійняла його за спину, стискаючи міцно, щоб він відчув її присутність. Вона видихнула, її дихання торкнулось його шиї, і тихо сказала:

— Ми разом. Ти не повинен боятись того, ким ти став. Я вірю в тебе.

Її слова, теплі й щирі, прорізали хаос у його грудях, але внутрішні терзання не відпускали. Максим глибоко вдихнув, його плечі здригнулись, і він зібрався з думками, повернувшись до Аліни. Його голос був спокійнішим, але все ще хрипким, пронизаним болем:

— Ти була там, чи не так? Під час випробування. Ти знаєш, що сталось?

Аліна зустріла його погляд, її очі потемніли від спогадів. Вона похитала головою, її голос був тихим, але твердим:

— Ні, Максиме. Я не була там. Це твоє випробування — ти проходив його сам. Я бачила тільки, як ти повернувся… і яким ти повернувся.

Її слова повисли в повітрі, важкі, як пил після бурі. Вона знала про Пустку більше, ніж багато хто в загоні, але навіть вона не могла зазирнути в те, що сталося з ним у тій темряві. Максим стиснув кулаки, відчуваючи, як гнів і страх знову піднімаються в грудях, але цього разу він спробував їх стримати.

— Але ти знаєш, що це змінило мене, — сказав він, його голос звучав пригнічено, ніби кожне слово давалось із зусиллям. — Я не впевнений, що зможу це контролювати… Що, як я стану тим, кого ненавиджу?

Аліна нахилила голову, її погляд став уважнішим. Вона знала Максима не так довго, як Кіра чи Герман, але бачила в ньому силу — і тріщини, що з’явились після бурі.

— Я розумію твої сумніви, — відповіла вона, її тон був спокійним, але щирим. — Але ти не втратив себе там. Ти б’єшся з цим — і це вже означає, що ти людина, а не те, чого ти боїшся.

Максим видихнув, його груди затремтіли. Гнів, що гудів усередині, наростав, як вулкан, готовий вибухнути. Він глянув на Аліну, його очі блиснули — тривога й відчай змішались у них, і він стиснув зуби.

— Загін, який тепер здригається від мене? — процідив він, його голос став різкішим. — Друзі, які бачать у мені загрозу?

Аліна глянула на нього, її очі блиснули — не гнівом, а розумінням. Вона ступила ближче, її голос став тихішим, але твердішим:

— Макс, я не знала, що ти Химера. Не знала, що це може закінчитись так. Але рано чи пізно ти проявив би це. Ця сила була в тобі завжди — просто чекала свого часу.

Максим скривився, його погляд став гострішим, пронизаним цинізмом, що виростав із років у Пустці. Він різко видихнув, його голос затремтів від злості й відчаю:

— Стільки часу не проявляв, а тут тобі на! Стільки років у цьому сраному пеклі — і все було добре до цього дня! Я не вірив у цю маячню про Химер, а тепер я один із цих виродків!

Його слова вдарили в тишу, і загін позаду здригнувся — Діма стиснув ліхтар, Арсен насупився, їхні погляди метались між собою. Аліна не відступила, її обличчя залишилось спокійним, але в очах промайнула тінь тривоги.

— Та чортівня з бурі ніби оселилась у мені, — продовжував він, його голос упав до хрипкого шепоту, але в ньому бриніла буря. — Я відчуваю, як щось всередині міняється… і я не впевнений, що зможу це тримати.

Аліна зробила крок ближче, її погляд був твердим, але в голосі відчувалась щира спроба достукатись:

— Ти не один у цьому, Максиме. Ми всі несли свої шрами з випробувань. Я не знаю, що ти бачив у бурі, але знаю, що ти повернувся до нас. Разом ми знайдемо спосіб — не щоб зупинити це, а щоб ти міг із цим жити.

Кіра підняла голову з його плеча, але не відступила, її рука залишилась на його спині. Вона глянула на Аліну, потім на Максима, її мовчання було важчим за слова — вона чекала, чи готовий він повірити.

Кіра стояла поруч, відчуваючи, як напруга в повітрі густішає, ніби перед новою бурею. Вона глянула на Максима — його очі горіли відчаєм, і вона зрозуміла, що треба діяти. Підійшовши ближче, вона поклала голову йому на плече, притиснувшись міцніше, щоб передати тепло й спокій, які він зараз втрачав. Її голос був м’яким, але твердим:

— Максе, давай заспокоїмось. — Вона повернулась до загону, її погляд став різким, але спокійним. — Я прошу вас усіх трохи відступити.

Загін, що досі насторожено стежив за Максимом, здригнувся від її тону. Герман зустрів її очі, кивнув і жестом відвів інших убік — Арсен, Діма й Аліна мовчки відійшли, розуміючи, що Кіра бере це на себе. Їхні обличчя змішали тривогу й довіру, але ніхто не сперечався.

Кіра повернулась до Максима, її руки ледь тремтіли, коли вона поклала одну на його плече, стискаючи міцно, щоб він відчув її.

— Послухай, я тут. Я поруч, — тихо сказала вона, зазираючи йому в очі. — Ти зі мною.

Максим глянув на неї, його голос затремтів, але він заговорив, хрипко й важко:

— Не все так просто, Кіро. Коли я був у бурі… коли все почалось… мені здавалося, що я переміг його. Того двійника. Але коли все скінчилось, він… він не зник.