Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

порожнечу довкола страшного кам’яного вівтаря, ніколи більше не хотіли чути подібного. А потім усіх аж підкинуло, коли околицею пронісся жахливий гуркіт, з яким, здавалося, затрусилися навіть пагорби — це була оглушлива, нищівна гуркотнеча, і ніхто не міг до пуття сказати, лунала вона з глибин землі чи з небес. З червоногарячого зеніту просто у вівтар вдарила одна-єдина блискавка, і велетенська ударна хвиля невидимої потуги і невимовного смороду зрушила з пагорба і прокотилася вниз. Дерева, траву і чагарі змело навісною хвилею; а геть налякані чоловіки, що стояли біля підніжжя, ослаблені смертоносним запахом, в якому ледь не задихнулись, насилу втрималися на ногах. Віддалік валували пси, зелена трава і листя прив’яли, набули незвичної хворобливої жовто-сірої барви, а поле й ліс всіялися тілами мертвих дрімлюг.

Сморід швидко вивітрився, але рослинність так ніколи й не відновилася. Ще й донині щось химерне і нечестиве прозирає у всьому, що росте довкола того страхітливого пагорба. Куртіс Уотлі отямився, аж коли троє аркгемців повільно спустилися з гори у світлі сонячних променів — знову чистих і яскравих. Вони були скорботні та мовчазні, здається, всіх терзали спогади і думки, ще жахливіші за ті, що обернули групу місцевих мешканців на перелякане стадо. У відповідь на цілу зливу запитань вони лише хитали головами і стверджували тільки один ключовий факт.

— Воно зникло назавжди, — сказав Ермітедж. — Воно перетворилося в те, з чого було створене, і ніколи більше не зможе існувати. Воно й не мало існувати у нормальному світі. Лише часточка його була матерією в тому сенсі, як ми розуміємо це слово. Воно було схожим на батька, і більша його частина повернулась назад до нього в якісь безформні світи чи виміри поза межами матеріального всесвіту; в якісь незвідані безодні, з яких лише найтемніші ритуали, породжені людським блюзнірством, могли на якусь мить прикликати його на ці пагорби.

Тоді запала коротка тиша, і в цей час недолуге бурмотіння бідолашного Куртіса Уотлі знову почало в’язатися в осмислені фрази; він охопив голову руками і голосно застогнав. Здається, пам’ять повернулася до нього з того-таки моменту, коли він втратив свідомість, і його знову охопив жах від побаченого.

— Ох, о, Боженьку мій, тота половина лиця — тота половина лиця нагорі… тото лице з червоними очима і тонютким влосом альбіноса, і підборіддя нема, як в Уотлі… То був восьминіг, стонога, павук чи чорті-що ще, але на горі його була половина лиця, і виглядало гі Відун Уотлі, але за розміром — цілі ярди…

Він втомлено замовк, а гурт місцевих вражено витріщився на нього, хоч їхнє здивування ще не викристалізувалося у новий жах. Нарешті заговорив старий Завулон Уотлі, який намагався пригадати давно минулі події, але досі не подавав голосу.

— П’ятнадцять літ тему, — прокаркав він, — я чув, як старий Уотлі мовив, що одного дня ми почуємо, як дитя Лавінії виголосить ім’я свого неня з вершини Вартового Пагорба…

Але тут його перебив Джо Озборн, щоб знову порозпитувати аркгемців.

— Так що ж то було, в кінці кінців, і як той молодий Відун Уотлі прикликав це з повітря?

Ермітедж добирав слова якомога обережніше.

— Воно було — ну, загалом це було щось на кшталт сили, яка не належить нашій частині простору; сила, яка поводиться, зростає і формується за законами, відмінними від тих, які діють у нашій природі. Не варто прикликати такі сутності з позамежжя, лише найнечестивіші люди і найнечестивіші культи можуть намагатися це зробити. Сам Вілбур Уотлі мав у собі дещо від цих сутностей — достатньо, щоб стати тією демонічною скоростиглою потворою, достатньо, щоб його смерть обернулася вельми жахливим видовищем. Я збираюся спалити його проклятий щоденник, а ви, якщо у вас є бодай крихта здорового глузду, підірвете отой вівтар і поскидаєте всі кромлехи на інших пагорбах. Саме такі речі і притягують істот, якими так захоплювалися Уотлі — істот, яким вони ладні були дозволити стерти з лиця Землі людство і забрати нашу планету в місце, якому немає назви, з метою, якій теж немає назви.

— Що ж до того жахіття, яке ми щойно відіслали в небуття, — Уотлі вирощував його, готуючи до мерзенної ролі у подіях, що мали б відбутися. Воно росло швидко, стало таким великим із тих самих причин, що і Вілбур, — але було сильнішим за нього, бо мало в собі куди більше чужорідного. Ви питали, як Вілбур прикликав його з повітря. Він його не прикликав. То був його брат-близнюк, просто значно більше схожий на батька.

Ібід

«… як стверджує Ібід у своїх знаменитих "Житіях Поетів"».

Зі студентського твору

Цілком помилкове переконання, що саме Ібід є автором Житій, дуже часто побутує навіть серед людей, які претендують на ступінь у галузі культурології, тож його варто виправити. Широкому загалу слід знати, що за цю роботу відповідальний Див. Додаток[223]. З іншого боку, шедевром Ібіда стала видатна Див. Вище, яка раз і назавжди прояснила всі основні нюанси сентенцій греко-римських мислителів — до того ж, варто зауважити, з гідною подиву точністю, незважаючи на вельми пізній час написання тексту. Існують неправдиві дані — і то часто публіковані у сучасних книжках на кшталт монументальної праці фон Швайнкопфа[224] Geschichte der Ostrogothen in Italien[225] — про те, що Ібід був романізованим візіґотом[226] з племені Аталуфа, який оселився у Плацентії[227] близько 410 р. н. е. Не можна з такою ж певністю доводити протилежне; оскільки фон Швайнкопф, а після нього Літтлвіт і Бетенуар неспростовно довели, що цей ізольований від своїх сучасників діяч був чистокровним римлянином — принаймні, таким чистокровним, якого тільки могла породити та дегенеративна і занепадницька доба, — про якого сміливо можна сказати те, що Ґіббон[228] свого часу сказав про Боеція[229], що «він був останнім, кого Катон [230]чи Туллій[231] визнали б за свого співвітчизника». Він, як і Боецій, та й замалим не всі видатні люди тієї доби, походив із великого роду Анціїв[232], ретельно і не без задоволення проводячи свою генеалогію до всіх героїв Республіки. Його повне ім’я — довге і помпезне, за звичаєм того часу, який відмовився від тричленної простоти класичної римської номенклатури[233] — згідно з фон Швайнкопфом було Гай Анцій Маґнус Фуріус Каміл Емілій Корнелій Валерій Помпей Юлій Ібід; хоча Емілій заперечує наявність в імені Емілія, додаючи натомість Клавдія Децифуніана; Бетенуар же розходиться в поглядах із обома науковцями, наводячи його повне ім’я як Маґнус Фуріус Каміл Аврелій Антоній Флавій Анцій Петроній Валентин Егідій Ібід.

Цей видатний критик та біограф народився 486 року, невдовзі після того, як Хлодвіґ[234] ліквідував у Ґаллії римське право. За честь вважатися місцем його народження сперечаються Рим і Равенна, проте однозначно відомо, що риторики та філософії він навчався в Атенах — легковірні люди часто схильні перебільшувати утиски, яких це місто зазнавало від Феодосія[235]. У 512 році, в часи милостивого правління остроґота Теодоріха[236], він постає перед нами ще вчителем риторики в Римі, а вже 516 року заступає в каденцію консула разом із Помпілієм Нуманцієм Бомбастом Марцеліном Деодамнацієм[237]. Після смерті Теодоріха 526 року Ібід відійшов від публічного життя і почав