Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

X

Зрештою, троє аркгемців — старий сивобородий доктор Ермітедж, присадкуватий, із попелястою чуприною професор Райс і худорлявий молодий доктор Морґан — полізли на гору самі. Після тривалих і докладних роз’яснень про наведення і правила користування вони залишили зорову трубу групці переляканих селян, що зосталася на дорозі, тож вони увесь час, передаючи один одному трубу, спостерігали, як трійця вчених підіймається на гору. Йти було важко, Ермітеджа не раз доводилося підтримувати. Високо над ними, торуючи неймовірну стежку, пекельна істота немов зумисне повільним поступом зминала і ламала рослинність на своєму шляху. Стало зрозуміло, що переслідувачі наздоганяють потвору.

Куртіс Уотлі — з невиродженої гілки роду — саме дивився крізь зорову трубу, коли це аркгемці різко звернули зі стежки. Він пояснив юрбі, що, очевидно, ті намагаються дістатися до нижнього схилу гори, з якого було добре видно стежку саме над тим місцем, де зараз розсувались чагарі. Так і сталося — чоловіки піднялися на цей пагорб всього за якусь хвилину після того, як її проминуло невидиме жахіття.

Тоді Веслі Корі, який забрав трубу, вигукнув, що Ермітедж узяв до рук той розпорскувач, що його ніс Райс, і, отже, щось от‑от станеться. Юрба захвилювалася, пригадавши, що саме за допомогою цього розпорскувача незрима потвора повинна була б на мить стати видимою. Двоє чи троє чоловіків заплющили очі, але Куртіс Уотлі знову навів трубу на пагорб і максимально підкрутив різкість. Він побачив, що Райс, який стояв саме на тому схилі гори над потворою і трохи позаду неї, мав чудову нагоду розпилити чудодійний порошок.

Чоловіки, які дивилися без зорової труби, побачили лише біля верхівки гори миттєвий вибух сірої хмари розміром з чималий будинок. Куртіс же, який на той момент тримав прилад, пронизливо вереснувши, впустив його у багнюку, яка на дорозі сягала щиколоток. Він похитнувся і був би впав, якби його не підхопили. А він лише ледь чутно бурмотів:

— Ох, ох, святенький Боже… воно… воно…

На бідолаху посипався шквал запитань, і лише Генрі Вілер здогадався витягти з багна трубу і протерти окуляр. Куртіс же впав у якесь заціпеніння, тож навіть найпростіші відповіді коштували йому величезних зусиль.

— Більше за клуню… все гі з витких канатів… всьо таке на форму їк яйце куряче, лишень більше за всьо на світі, десятки ніг, тагі діжі, гі закриваються, кгди він ступає… ніц твердого — як холодець, всьо з тих поскручуваних витких шнурків… і здоровеннецькі очі на нім… десіть чи дванайціть ротів, ци хоботів стирчат по боках, здорові, як труби від буржуйки, і весь час відкриваються і закриваютьси… сірі самі, а по них пурпурні круги… і Боженьку наш небесний, ті півлиця згори!..

Останнього спогаду, хай би чого він стосувався, бідолаха Куртіс не витримав, зомлівши, перш ніж устиг ще щось сказати. Фред Фарр і Вілл Гатчінз віднесли його на узбіччя і вклали на вологу траву. Тремтячи від страху, Генрі Вілер навів витягнуту з багна трубу на гору, сподіваючись побачити ще щось. Крізь лінзи можна було розібрати три крихітні постаті, що мчали до верхівки гори так швидко, як тільки дозволяв крутосхил. Тільки це — і більш нічого[222]. Тоді всі почули дивний, зовсім нехарактерний для цієї пори року звук, що линув з глибокого видолинку позаду, а може, навіть із підліску Вартового Пагорба. То були крики незліченних дрімлюг, і в їхньому пронизливому хорі вчулися нотки напруги, нотки лиховісного чекання.

Тоді Ерл Сойєр забрав трубу і повідомив, що всі три постаті стоять на самій верхівці гори, на рівні кам’яного вівтаря, проте дещо віддалік. Одна постать, сказав він, здається, піднімає руки над головою з ритмізованими інтервалами; а щойно Сойєр сказав про це, як уся юрба почула віддалік слабкий напівмузикальний звук, наче своїми жестами чоловік супроводжував гучний спів. Мабуть, дивні силуети на цьому віддаленому верхів’ї виглядали безмежно гротескно і неабияк вражали, проте ніхто не був налаштований отримувати від цього видовища естетичну насолоду.

— Думаю, він проказує заклинання, — прошепотів Вілер, вихопивши в Ерла трубу.

Дрімлюги кричали, немов показилися, а ритм їхнього співу був напрочуд уривчастий, геть не синхронний ритуалу, який можна було спостерігати на горі.

І раптом сонце, здавалося, потьмяніло, хоч на небі не виднілося ні хмарки. Це було вельми незвичне явище, яке, очевидно, запримітили всі. Десь під пагорбами наростав гуркіт, цього разу дивно консонуючи із суголосним йому шумом, що линув з небес, де спалахували блискавиці, а зачудована юрба марно визирала хоч найменших ознак бурі. Співи аркгемців тепер можна було чітко розрізнити, а Вілер крізь трубу бачив, як усі вони вже разом здіймають руки під ритмічний наспів. На якійсь віддаленій фермі несамовито завалували пси.

Денне світло все сильніше меркло, тож чоловіки стали здивовано поглядати на обрій. Над гуркітливими пагорбами нависла багряниста пітьма, породжена поглибленням спектру небесної блакиті. Тоді знову спалахнула блискавка, ще яскравіша, ніж раніше, і всі побачили, що кам’яний вівтар на далекій височині наче оповила якась імла. Проте ніхто тоді не дивився у зорову трубу. Дрімлюги не стихали, а вчені хоробро опиралися якійсь незбагненній загрозі, якою, здається, аж сочилося повітря.

І зненацька залунали низькі, хрипкі, пронизливі звуки, яких ніколи не забути тим, хто їх чув. Ці звуки не були породжені людиною, бо людські органи не здатні до таких акустичних збочень. Звук був глухим, наче йшов звідкись з-під землі, проте було чітко чути, що він долинав від кам’яного вівтаря. Власне кажучи, це взагалі не можна було назвати звуками, бо ж їхній несьогосвітній, інфрабасовий тембр промовляв до темних закапелків розуму, і цей жах вловлювався зовсім не вухами; а все ж їх можна було почути, бо вібрації, хоч і ледь вловимо, а проте безсумнівно складалися у слова. Вони були гучними — гучними, як гуркіт і грім, понад якими вони лунали, — але їх не видавала жодна видима істота. І, оскільки уява була схильна приписувати джерело цього звуку світові незримих істот, чоловіки, що, попритискавшись одне до одного, стояли біля підніжжя гори, тепер збилися ще щільніше і заплющили очі, ніби очікуючи вибуху.

— Йїґнаїі’… йїґнаїі’… тфлтк’нґа… Йоґ-Сотот… — відлунило жахливе потойбічне хрипіння. — Йї’бтнк… ’е’йе— н’ґркдл’л’…

Здавалося, на цьому мова й урвалася, наче там угорі відбувалася якась страшна ментальна битва. Генрі Вілер, хай як напружено вдивлявся у зорову трубу, все ж угледів лише три гротескно підсвічені людські постаті на вершині, бачив, як вони, дивно жестикулюючи, несамовито вимахують руками, і чув, як їхні заклинання сягають кульмінації. З яких чорних безодень ахеронського жаху, з яких незапечатаних безодень позакосмічної свідомості чи із зачаєної, довго приховуваної спадковості лунало це нерозбірливе громове завивання? І ось воно знову набрало потуги та осмисленості і зазвучало у несамовитому, всеохопному, цілковитому шалі.

— И-йа-йа-йа-йагаа—і’йайайайаaaa… нґ’aaaaa… нґ’aaaa… р’йту’… р’йту’… РЯТУЙ! РЯТУЙ!.. бб — бб — бб — БАТЬКУ! БАТЬКУ! ЙОҐ-СОТОТ!..

І на цьому все закінчилося. Мертвотно-бліді люди на дорозі, які все ще вслухалися у ці безсумнівно англійські слова, що важким громом падали на лунку