Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

І пан співак зрозумів: це не пусті погрози. Справді, вони заборонять йому не лише співати, а коли треба буде, то й дихати.

І це лучиться досить швидко. Якщо він не стане трубадуром їхньої влади, чомусь названої народною, і не буде її оспівувати, як колись – ще не так давно оспівували самодержавство, – криваву й до безміру жорстоку та свавільну.

Він ще трохи повиступає в Москві, правда, вже уникаючи виконувати романс «То, что я должен сказать…», а сам тим часом буде посилено готуватися до… До чого, ще й сам тоді, як слід, не уявляв, тільки відчував: у Москві йому більше не жити. Доти, доки у Москві буде «народна» влада з її ВЧК, там йому місця не буде. Власне, місце йому знайдеться, але – в катівні нової влади, яка буцімто принесла Росії свободу…

І йому розхотілося жити в такій Росії, з такою «свободою»…

Він вже тоді мріяв про свою республіку, поетично-вимріяну, реальну і нереальну, власне, про своє царство, де він буде некоронованим монархом, що її він вже тоді назве загадково-містично: «Бананово-лимонний Сінгапур». Хоча саме танго «Магнолія» буде ним написане пізніше, у 1931 році в еміграції, у Бессарабії – як звалася тоді частина території між річками Дністром, Прутом і пониззям Дунаю, що була окупована боярською Румунією, а з 1940 року частина території буде передана Молдавській РСР, а частина відійде до України…

В бананово-лимонном Сингапуре, в бури,

Когда поет и плачет океан

И гонит в ослепительной лазури

Птиц дальний караван.

В бананово-лимонном Сингапуре, в бури,

Когда у Вас на сердце тишина,

Вы, брови темно-синие нахмурив,

Тоскуете одна…

И, нежно вспоминая

Иное небо мая,

Слова мои, и ласки, и меня,

Вы плачете, Иветта,

Что наша песня спета,

А сердце не согрето без любви огня.

И, сладко замирая от криков попугая,

Как дикая магнолия в цвету,

Вы плачете, Иветта,

Что песня недопета,

Что это

Лето

Где-то

Унеслось в мечту!

В банановом и лунном Сингапуре, в бури,

Когда под ветром ломится банан,

Вы грезите всю ночь на желтой шкуре

Под вопли обезьян.

В бананово-лимонном Сингапуре, в бури,

Запястьями и кольцами звеня,

Магнолия тропической лазури,

Вы любите меня?

Свої останні концерти в Москві він проведе ще у 1917 році, а потім, втікаючи від Жовтня (так-так, від того, що з великої літери), скориставшись таким доречним запрошенням антрепренера Леонідова, подасться на південь, де гастролюватиме два роки: Катеринослав, Одеса, Крим… Останні ж його концерти на території імперії відбудуться в Севастополі – в той час, коли Червона армія підходитиме до Криму.

У Севастополі Олександр Вертинський опиниться у 1919 році, де й замешкав у готелі мадам Кіст, поруч з Графською пристанню.

Як свідчать нині краєзнавці, це був знаменитий у свій час готель. У ньому зупинялися Лев Толстой, Максим Горький, актори Московського Художнього театру на чолі із Станіславським та Немировичем-Данченком, Леся Українка і багато інших видатних діячів російської та української культури. Краєзнавці все ще шкодують, що там немає відповідного музею – «хоча б в одній чи кількох кімнатах, та на будинку нема навіть меморіальної дошки, а в кімнаті, де жив Лев Толстой, – кабінет одного з російських «паркетних королів».

На той час у готелі скупчилося багато зверхників Білого руху, які втікали від наступу червоних і вже нічого не могли зробити «для врятування Росії». Відчуваючи своє безсилля і швидкий кінець, верховоди зранку й до ночі, з ночі й до ранку пили й веселилися напропале, використовуючи золоті деньочки Севастополя. (Згодом Василь Аксьонов скаже, що ця наволоч пропила Росію.) У тому готелі опинився і генерал Слащов, керівник оборони Криму, яких уже тоді – і Криму, і оборони, – у білих не було. Слащов іноді запрошував Вертинського до себе в номер та в ресторан, де безперервно пиячили та проголошували спічі «о великой России», яку, звичайно ж, губили червоні…

Під ранок захмелілий Вертинський виходив з ресторану на Приморський бульвар подихати свіжим повітрям… І теж пожалкувати за «Росією, яка гине»… Його пісня «Жовтий ангел» буде ним написана лише у 1934 році в Парижі, але севастопольці й досі переконані, що вона була створена у них, у Севастополі в 1919–1920 роках і розповідає про їхнє славне місто.

А когда настанет утро,

я бреду бульваром сонным…

І ще одну пісню «Прощальная вечеря» севастопольці сприймають нині, як «севастопольську»:

Сегодня наш последний день

в приморском ресторане…

Нині на місці того ресторану – бетонні тумби…

«Готель Кісті» – чи як його називали у Севастополі – «Кіста», – став останнім притулком знаменитого співака на рідній землі у той час. Звідти він і виїхав у свої багаторічні зарубіжні мандри.

«У той день на рейді стояв пароплав «Великий князь Александр Михайлович», – згадуватиме артист. – Капітан його був моїм знайомим. Пароплав відходив до Константинополя. На ньому відпливав ображений Денікін, генерал Врангель зі своїм почтом. Уночі, зустрівши капітана в готелі, я попрохав його взяти мене з собою. Він згодився. Вранці, повантаживши сякий-такий багаж і захопивши з собою приятеля – актора Бориса Путяту і піаніста, я поїхав із Севастополя».

А до міста увійшли війська Дибенка…

(Інформація для роздумів. Дибенко Павло Юхимович – радянський військовий діяч, командарм 2-го рангу. В компартії з 1912 року. Як голова Центробалту (з квітня 1917-го) разом зі своїми моряками допоміг успішно здійснити Леніну Жовтневий переворот і захопити владу.

Командував радянськими військами при розгромі заколоту Керенського – Краснова у 1917 році. Був наркомом у морських справах Радянської Росії. У 1919-му – командував групою радянських військ Катеринославського та Харківського напрямів, звільнив від Білої армії Крим і утвердив у ньому радянську владу. Деякий час був наркомом у військово-морських справах Кримської Радянської Республіки (була колись і така), потім воював під Царицином, на Північному Кавказі, брав участь у придушенні Кронштадтського заколоту 1921 року. Після закінчення Військової академії (1922) – на відповідальній військовій роботі. Нагороджений за свою вірність комрежиму, який він же і встановлював, трьома орденами Червоного Прапора.

У 1938 році розстріляний сталінським режимом як «ворог народу» – в якості якого й перебуватиме кілька десятиріч…)

Рятуючись від більшовицької навали (на своєму жаскому шляху комісари знищуватимуть не лише царських та інших офіцерів, а й навіть інтелігенцію), Вертинський у листопаді 1920-го залишить батьківщину і попливе до Туреччини. Конкретно до Константинополя на пароплаві