Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим стояв, опустивши голову, його погляд був прикутий до землі — чорної, потрісканої, що здавалась безоднею під ногами. Очі застилала порожнеча, а обличчя застигло в суміші шоку й розгубленості. Руки висіли вздовж тіла, пальці ледь тремтіли, ніби все ще відчуваючи ту силу, що вирвалась у заправці. Кіра стояла поруч, її рука ніжно обіймала його плечі, долоня ковзала по потилиці, намагаючись заспокоїти тремтіння, яке вона відчувала під шкірою. Її дихання було рівним, глибоким — вона намагалась передати йому свій спокій, але відчувала, як важко йому прийняти її тепло.

Загін оточив їх півколом, насторожений і мовчазний. Арсен нервово переминався з ноги на ногу, його кремезні пальці стискали автомат так, що кісточки побіліли. Діма стояв нерухомо, його бліде обличчя й розширені очі видавали страх — він дивився на Максима, ніби перед ним був не лідер, а щось чуже. Ледь чутний шепіт прокочувався між бійцями — уривки слів, приглушені запитання, спроби осмислити те, що вони щойно бачили. Вітер завивав між уламками, несучи запах гнилі й металу, але навіть він не міг розігнати важку тишу.

Герман наблизився повільно, його кроки гуділи глухо на потрісканому асфальті. Він зупинився на відстані витягнутої руки, його постать була напруженою, але очі — сповнені тривоги. Кілька секунд він мовчки вдивлявся в Максима, шукаючи в його застиглому обличчі хоч якийсь натяк на те, що відбувається всередині. Він бачив сум’яття, боротьбу, що вирувала під цією маскою шоку, і розумів: цей момент вирішальний — не лише для Максима, а й для всіх них.

Максим не рухався, його погляд залишався прикутим до землі, ніби там ховалась відповідь — чи порятунок. Світ звузився до цієї точки, до пилу під ногами, до відлуння того, що він зробив. Герман нахилився ближче, його голос був тихим, майже шепотом, але в ньому бриніла щира турбота:

— Макс, ти як?

Максим не відповів. Його плечі залишались напруженими, очі — порожніми, затуманеними, ніби він загубився десь глибоко в собі. Герман чекав, але тиша стала густою, важкою, як дим. Він перевів погляд на Кіру — її очі зустріли його, сповнені рішучості й захисту. Її рука міцніше стиснула плече Максима, і в цьому жесті Герман побачив усе: вона не відступить від нього, не зараз. Їхні погляди затримались на мить — мовчазне порозуміння, що Максим не тут, що його думки десь далеко, за межею цього світу. Герман кивнув їй, визнаючи її місце поруч із ним.

Він випростався, його голос став м’яким, але з ноткою братської теплоти:

— Добре, друже, не чіпаю тебе. Як будеш готовий — якщо захочеш поговорити — знай, я завжди поруч.

Він зітхнув, кинувши ще один погляд на Максима — сподіваючись, що той хоч якось відгукнеться, але відповіді не було. Герман відвернувся й повільно попрямував до загону, що стояв осторонь. Його кроки були впевненими, але всередині клубилась тривога — не лише за друга, а й за те, що ця сила може означати для них усіх.

Кіра не відводила погляду від Максима, її пальці все ще гладили його потилицю, але тепер із легким відчаєм — не за себе, а за нього. Вона відчувала, як він тоне в собі, і знала, що мусить витягнути його назад. Загін спостерігав — Арсен насупив брови, Діма стиснув ліхтар, їхні обличчя змішали цікавість і страх, але ніхто не наважувався заговорити.

Максим повільно вдихнув, його груди здригнулись, і нарешті він заговорив — тихо, хрипко, ніби слова виривалися з глибини проти його волі:

— Я не розумію… що зі мною…

Його голос був ледь чутним, але Кіра відчула, як він тремтить — не від холоду, а від шоку, що роз’їдав його зсередини. Вона нахилилась ближче, її долоні м’яко стиснули його плечі, і тихо, але твердо сказала:

— Ти все ще тут. Зі мною. З нами.

Він підняв голову — повільно, невпевнено. Його очі, уже не такі темні, але все ще затуманені, зустрілись із її поглядом. У них блиснув страх, але й слабкий проблиск того Максима, якого вона знала. Кіра не відводила очей, її присутність була якорем, що тримав його на межі.

Максим стояв, його подих був уривчастим, очі все ще затуманені, але вже не такі темні. Кіра тримала його за плечі, її долоні були теплими, але пальці тремтіли від напруги. Вона не відводила від нього погляду, ніби боялась, що він знову провалиться в ту безодню, з якої щойно вибрався.

— Кіра… — почав він, його губи здригнулись, голос хрипів, ніби слова виривалися з горла проти його волі. — Я не до кінця розповів тобі… про те випробування…

Вона глянула на нього, її очі блиснули турботою й розумінням. Її рука ковзнула по його потилиці, м’яко, але міцно, ніби намагаючись утримати його тут, із нею. Вона мовчала, даючи йому простір, але її присутність була непохитною.

— Кіра!... Я… — Він затнувся, його груди здригнулись від різкого вдиху. — Коли я прийшов до них… до Рейдерів… у тій бурі… я бачив його. Себе. Іншого себе.

Його голос тремтів, але в ньому прорізалась різкість — цинічна, загартована роками в Пустці. Він стиснув кулаки, ніби намагаючись утримати себе, але очі наповнились болем — сирим, неприхованим, таким, що рвав його зсередини.

— Він стояв там, у пилу й темряві, — продовжив він, слова падали важко, як камені. — Сильніший, ніж я міг уявити. Холодний. Чорний, як та клята буря. І він… він забирав мене. Кіро, це був я — моя темрява, моя ненависть, усе, що я ховав. І я не знав, як із цим боротись.