Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Так люблю тебе...

© Варвара Любомирова

- Ти про мене не хвилюйся. Чуєш, Центуріоне? - раз у раз повторює Кір, щойно повністю приходить до тями. Він уже здатен не спати кілька годин поспіль. - Я живучий. Ніштяк усе. Порядок.

У мене губи тремтять настільки, що зуби клацають. Як не намагаюся стримати сльози, проливаються.

- Так, звісно, порядок... - шепочу я. - Навіть обійняти тебе не скоро зможу, весь перештопаний...

Множинні переломи ребер, розрив легені, внутрішня кровотеча... І це тільки найголовніше.

- Подумаєш, перезібрали. Можеш обійняти, - висуває Бойка з шаленою посмішкою. Блідий, виснажений і все такий самий безбаштовий. Я шумно видихаю, притискаючи до губ кулак, а він раптом різко в обличчі змінюється. - Обійми, Варю, - просить і дивиться так, що всередині мене все перевертається. - Обійми.

Йому це теж потрібно.

Страшно доторкнутися... Нашкодити боюся... Але все ж таки встаю зі стільця і, нахиляючись до Кіра, як ніколи обережно обіймаю. По суті лише широких плечей торкаюся, грудьми його перебинтованого торса навіть не зачіпаю. Чіпаю пальцями короткий їжачок на потилиці. Втикаючись носом за вухо, намагаюся відшукати за стійкими ароматами медикаментів його власний запах. І знову не можу стримати сльози.

- Так... Так люблю тебе... - рвано шепочу. І тут же повторюю: - Так люблю... - Знову і знову: - Так сильно люблю...

У Кіра можливості відповісти немає. Тільки його уривчастий видих чую і відчуваю, як рука на моїй спині мне в кулак футболку. Двері в палату відчиняються.

- О, молодь, - у цьому дзвінкому вигуку впізнаю професора Курочкіна. - Ну, якщо з'явилися сили на ніжності, жити точно буде!

Обертаючись, швидко змахую сльози. Мені за них не соромно, просто намагаюся вгамувати неспокій, що спалює душу. Віддалятися від Бойки не хочеться. Він перебуває в напівсидячому положенні, і я влаштовуюся поруч на самий краєчок ліжка.

Віктор Степанович не один. Як і в усі інші дні, після операції Кіра відвідує Сергій Миколайович Градський - підполковник у відставці, батько і свекор тих самих, відомих ледь не на всю країну Ярослава і Марії Градських. Завдяки щасливому випадку саме він опинився в новорічну ніч на тій ділянці траси, де розбився Бойка, і до приїзду "швидкої" провів першу серцево-легеневу реанімацію. Мені не хочеться думати, що б було, якби не Градський... Я просто готова молитися на нього все своє життя! Обіцяла йому особисто, щойно нам повідомили, що операція закінчилася успішно.

- Бог із тобою, - усміхнувся тоді Сергій Миколайович. - Ще життя на мене витрачати... Не варто.

- Варто.

 Поки хірурги працювали, Курочкін, найімовірніше, з огляду на своє невміння мовчати і природне прагнення тримати увагу ввіреної йому долею публіки, переказував усім нам життя Кіра. Там я і дізналася, чим насправді шантажував Бойку батько. Жахатися і засмучуватися сил не було. Прийняла, як гірку пігулку.

- Він - хороший хлопець, - говорив Віктор Степанович, поки я, притискаючи до губ хустинку, стримувала крик. - Сильний, вольовий, цілеспрямований, працьовитий і дуже перспективний. Він же в технологіях - все. Просто все вміє! На всьому потоці рівних йому не було. Це я як куратор заявляю. А малює як! А баскетбол, а стрільба, а плавання... Не перелічити всього. Та ось тільки батько... - як завжди, тактовний Курочкін стримав потік відповідних епітетів. Лише рукою сердито рубанув повітря. А потім, зчепивши пальці на колінах, продовжив так тихо: - Усе життя він його гробив. І цього разу щось зробив, сказав... Точно не знаю. Я як відчував, що добром не скінчиться... Мало йому, що всього дитину позбавив. Усе відібрав, на вулицю викинув, в'язницею шантажував, маніпулював, погрожував... Трагедія. Страшна трагедія.

Сергій Миколайович тоді здебільшого мовчав. Сьогодні ж видно - щось важливе сказати збирається. Довго дивиться на Кіра. Уперше бачу в його очах якісь особисті емоції.

- Коли мені було стільки ж, скільки тобі зараз, я так само розбився, - тихо ділиться він. Я від несподіванки охаю і тут же притискаю до рук долоню. - Я і мій друг. Мені нічого, а він... загинув, - останнє слово з обох боків паузами відокремлює. Видно, що важко йому дається ця сповідь. - З моєї вини. Я не впорався. Хоч і кажуть, що все там, нагорі, вирішується, все життя цей хрест несу. З боку здається, що перехворів, далі пішов. Сім'я, діти, онуки - все є. Та ось... Ні-ні і відгукнеться. Глибоко сидить. Напевно, не хотів забувати. Не повинен. У кожного є свої "до" і "після". Ось, коли тебе на трасі побачив, зрозумів, що все - відмотав відрізок. Я... - впираючи руки в боки, злегка задираючи підборіддя, скошує погляд угору. Очі блищать. - Я, можливо, все життя до цього моменту йшов. Не спокутував провину. Ні. Прийняв, як знак.

Я сказати нічого не можу. Заливаюся сльозами.

- Спасибі, - усе, що вимовляє Кір.

- Як повністю оговтаєшся, у "БудуйГрад" зайди. Щодо житла є гарна пропозиція для молодого перспективного фахівця, - переглядаючись із Курочкіним, підморгує, але в іншому серйозність зберігає. Ми, безумовно, чули про цей холдинг, створений ще батьком Сергія Миколайовича, який зараз перебуває в управлінні його сина. Великий, незалежний забудовник. Працює по всій країні, але здебільшого наш регіон розширює. - Безвідсотковий кредит. Без початкового внеску.