Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Річ у тому, що в мене трохи не вистачає на бакшиш. Я б зібрав, для мене десять тисяч — це так, дріб’язок! Але треба діяти швидко. Платити вже цього тижня. Я бачу, що ви людина серйозна, розважлива, але й не бовдур, що сидітиме на місці й згає можливість розбагатіти. Казково розбагатіти! — Хлопець несподівано кинувся до дверей, перевірив, чи нікого за ними немає, потім пройшовся кімнатою, зазирнув під стіл і чомусь під лаву, хоча видно було, що там точно нікого немає, окрім сплячого кота. Повернувся до мене. — Треба зберігати справу в таємниці! Зрозумійте, цілий мільйон на терезах!

— Розумію! Мільйон! — Я аж зойкнув.

— То як? — зашепотів Стах. — Певна справа! Вкладаєте п’ять тисяч і отримуєте третину спадку. Триста тридцять тисяч! З поваги до вас, бо бачу, що людина ви добра, збільшу до чотирьохсот тисяч! Та ви потім у те Ріо-де-Жанейро власним пароплавом відбудете! Як тітку вашу звати?

— Марія Стефанівна.

— Ту-ту! — загудів він. — Розступіться, човни, до порту Ріо-де-Жанейро входить пароплав «Марія Стефанівна», окраса трансатлантичних рейсів! І ви на капітанському мостику, в мундирі! Уявляєте? Хочете так?

— Та я б залюбки, тільки в мене немає п’яти тисяч.

— А скільки є? — трохи розчаровано спитав хлопець.

— Сто сімнадцять рублів двадцять чотири копійки. Все, що було в мене, продав, але ж той паспорт дорого обійшовся!

Хлопець замислився, озирнувся.

— Ну що ж, тільки з поваги до вас, мабуть, погоджуся взяти вас у компаньйони і з такою скромною сумою. Давайте гроші. Щойно отримаю спадок, поверну вам п’ятдесят тисяч. Так би мовити, на тарілочці, з блакитною облямівкою. П’ятдесят тисяч! Уявляєте? Такої оборудки у вас у житті не було й не буде! Ви потім мене довіку пам’ятатимете і ставитимете свічки за Стаха!

Не треба дякувати, прибережіть захват до моменту, коли рахуватимете прибутки, і готуйтеся бути багатим! Ще ніколи гроші не зароблялися так легко! Але ж гроші люблять таких, як я: молодих, відчайдушних і довгоногих! О, бачу, ви вже замислилися, куди витратити майбутні статки! Не турбуйтеся, у Ріо-де-Жанейро це просто! Як казав мій гімназійний товариш Микола Остен-Бакен, Ріо-де-Жанейро — це місто, куди треба приїздити з грошима! А Микола знав, про що говорить, бо переплив п’ять океанів, ледь не одружився з формозькою принцесою, втік від папуасів-людожерів і показався при дворі, де всіх здивували його чудові манери! Мої манери трохи гірші, але мене люблять гроші! І тих, хто поруч зі мною, — теж! А ви ж зі мною, так, товаришу? Гроші — ваші, ідеї мої, багатство — наше! Цій схемі позаздрив би сам Рокфеллер! І він заздритиме, коли дізнається про мільйон від мого великодушного дядька! — Хлопець напирав на мене, вже сам поліз до внутрішньої кишені мого легкого пальта, щоб узяти гаманець, коли дулом браунінга я вперся йому в живіт. Стах усе одразу зрозумів, зупинився, обережно підняв руки. — Ну добре, добре, я все зрозумів, не треба так, не треба, воля ваша! — забубонів він і відійшов. — Піду, мабуть, повітрям подихаю.

Я допив чай, хотів іще почитати Одіссею, коли зайшов Борода. Кинув у самовар трісок, підпалив.

— Трохи затримуємося? — спитав я, бо бачив, що за вікном уже темно, а ми досі не відпливали. Борода не відповів, стояв спиною до мене, наче й не помічав. — Колись знав вашого товариша. Такого, у віці. У нього був цілий хутір, кілька синів та онуків, які ходили через кордон. А потім хутір спалили. Разом із будинком і всіма човнами.

— Ви знали Старого? — Борода здивовано подивився на мене.

— Трохи знав.

— Він згорів на хуторі, разом зі всіма хлопцями, — зітхнув Борода.

— Ні, він зміг тоді втекти. Загинув пізніше, на очах у моїх знайомих, — відповів я і згадав пригоди в Одесі, під час яких познайомився і з Анютою, і з Поліною.

— Що? Ні, він загинув на хуторі! Всі там загинули!

— Старий утік. Із ним був іще один чоловік, із бунтівників, Степан. Він замовив Старому друкарню, чекав, коли її привезуть з-за кордону.

— Так, була друкарня, була! Я її віз! — Борода здивовано подивився на мене. — Слухайте, я добре знав Старого! І дуже поважав його! Він був найкращим! — Борода підійшов до мене. — Як він помер?

— Він хотів помститися людям, які знищили його родину. І помстився. Не до кінця, його поранили, намагалися врятувати, потім прискочили ті люди. Він відстрілювався до кінця. Не здався.

— Він був хорошою людиною, Старий. Усього мене навчив. Коли хутір спалили, я був по той бік кордону. Коли повернувся, попіл іще не вистиг. Я думав, усі загинули, і Старий теж. — Борода засопів. Поліз у стіл, узяв там пляшку. Якась іноземна етикетка. — Пом’янемо його.

Налив у келихи, не чаркувалися, випили.

— Я поминаю Старого щороку. В день, коли спалили хутір, я випливаю на човні, беру з собою пляшку і тютюн. Випиваю келих, а другий виливаю у море. Старий там, я знаю. І він випиває зі мною. Закуски не кидаю, Старий не любив закуски. А ось тютюн любив. Курю сам і ділюся з ним тютюном. — Борода зітхнув.

— Чому не відпливаємо?

— Вантаж запізнюється. Я ніколи не чекаю, але це люди з митниці. Ми мусимо товаришувати з митницею. — Борода скривився.

— Зрозуміло,