Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Чаю не хочете? — спитала мене якась жінка — мабуть, дружина Бороди.

— Та можна, — кивнув я.

У хаті мені налили великий кухоль чаю з самовара. Я присів біля гасової лампи, попивав чай і читав.

— Добрий вечір! — У хату забіг молодий хлопець років вісімнадцяти. Середнього зросту, худий, одягнений у старенький сюртук. Простягнув мені руку.

— Стах Тираспіль!

— Хто? — перепитав я, а хлопець почервонів.

— Стах Ібрагімович Тираспіль, — повторив він, намагаючись не втрачати впевненості. — Звуть мене так.

— Якого це ти племені? — здивувався я.

— Я син турецького вірнопідданого, що потрапив у полон під час останньої турецької війни й одружився з чарівною польською панянкою! — урочисто сказав хлопець і подивився на мене, наче я йому був винен грошей.

— Петро Олексійович Шатирьов, полтавський міщанин. — Я потиснув руку гостя.

— І що полтавський міщанин робить у лігві одеських контрабандистів?

— Їду до родичів у Бразилію.

— У Бразилію? Звідки у вас родичі в Бразилії?

— Переселенці. Взагалі-то пливли в Аргентину, але пароплав зламався, довелося висаджуватися в місті Ріо-де-Жанейро, де живуть і донині. Зараз захворіла улюблена тітка, поспішаю до неї, — ладно брехав я.

— Ріо-де-Жанейро? — Хлопець насупився, а потім усміхнувся. — Ну так, Ріо-де-Жанейро! Пам’ятаю! У нас у гімназії був чудовий учитель географії! Розповідав, що дуже гарне місто.

— Так, бухта, пляжі, кавовий імпорт, мільйон населення, — а це значно більше, ніж у Харкові! — і всі в білих штанях! — чесав далі я.

— А чого в білих? Це мода така? — спитав Стах.

— Ні, спекотно там. А ще всі танцюють. Інколи цілодобово! П’ють місцевий самогон кашасу і танцюють танці, подекуди непристойні.

— Оце так місто! — аж зойкнув Стах. — Слухайте, у вас немає зайвого квитка?

— Та в мене взагалі квитка немає. Треба ще добратися до Середземного моря. А ви куди прямуєте?

— Я до Константинополя. — Хлопець озирнувся, наче перевіряв, чи ніхто не підслуховує. — У дуже, дуже, важливій справі! — сказав він пошепки. Ще раз озирнувся. — При смерті заступник головного візира Сулейман Берта Марія! І знаєте, хто це?

— Та ви ж сказали — заступник головного візира.

— Та ні, то посада! Цей Сулейман Берта Марія — мій рідний дядько, молодший брат мого дорогого батька! — Стах вибалушив очі.

— І що?

— Спадок, спадок! — прошепотів він і нахилився до мене. — Двадцять тисяч десятин родючої землі у Румелії та Анатолії, цінні папери, золото, індійські діаманти. Не менше мільйона рублів!

— Хіба в турків теж рублі?

— Це на наші гроші якщо перерахувати. Уявляєте — мільйон! Ви б хотіли отримати мільйон?

— Та як же його отримаєш? — зітхнув я.

— Треба знати місця. У світі ходить багато мільйонів, якщо знати, де шукати, їх можна знайти!

— А як можна дізнатися, де мільйони ходять? — здивувався я.

— Треба гроші любити.

— Так хто їх не любить?

— Не просто любити треба, а ще й страждати щодня через їх відсутність! Я щоранку прокидаюся і думаю: де мій мільйон? І ця думка — наче ніж у серце! І підхоплююся я, шукаю його! Та ось нарешті знайшов! Я ж єдиний спадкоємець, бо в дядька своїх дітей немає. У битві з зулусами отримав поранення й залишився бездітним.

— Біда яка!

— Але із зулуського походу привіз величезні скарби! Цілі вози золота, двадцять мавританських невільниць і трьох дресированих слонів, які подарував султану! А султан у відповідь подарував землі!

І все це тепер чекає на мене!

— Вітаю! Всім буду розповідати, що з цілим мільйонником плив!

— Не поспішайте радіти. Є одна проблема. — Хлопець знову озирнувся і посерйознішав.

— Яка?

— У турків нічого неможливо зробити без бакшишу.

— Без чого?

— Ну, без того, щоб підмазати.

— Так це і в нас так! Поки паспорт для виїзду отримав, стільки грошви виносив! — зітхнув я.

— У нас так, але мільйон там. Чекає мене в Константинополі. Дядько помре зо дня на день, а далі треба дати десять тисяч бакшишу в канцелярію візира, щоб визнали мене спадкоємцем. І тоді мільйон мій! Уявляєте, який прибуток? Вкладаєш десять тисяч, а отримуєш мільйон!

— Це я й порахувати не можу, який прибуток, — закивав я.

— Не хочете взяти участь? — прошепотів хлопець і нахилився до мене.

— У чому?

— В отриманні спадку.