Читати книгу - "Вибрані твори"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Але, на всякий випадок, ми повісили великий закон на дверях наших «Літаврів», щоб туди не пролізли люди з надто мінливим почуттям, а головне — наші вороги.
...Ішли дні за днями, дні творчі і невсипущі, тривожні і бойові. Побідно гриміли «Літаври» в голубій Столиці і відбивались дзвінкою луною об береги рідного Славути. І тим відлунням сягали далеко-далеко на схід і на захід, у всі закутини нашого великого краю.
На сторінках «Літаврів» друкувались найкращі зразки націоналістичної літератури. Колишній підсовєтський читач мав нагоду без страху і остереження ознайомитись з творами «буржуазно-націоналістичних», як казали більшовики, письменників — Є. Маланюка, О. Олеся, О. Ольжича, Ю. Липи, з прекрасними поезіями головної редакторки цього журналу— Олени Теліги. Міг познайомитись і з іншими більш чи менш визначними письменниками і діячами, яких попередній кат своєю чорною рукою затуляв від народу, і яких теперішній, німецький, кат боїться, як огню і не пускає в Київ.
Крім них пані Теліга, може, ще з більшою охотою вміщувала в «Літаврах» твори колишніх підсовєтських поетів і письменників (залишилося декілька з молодшого покоління), які поступово вилазили з нор і припадали до твердої праці, як до живущого джерела.
Зі сторінок «Літаврів» той же читач, старший віком, — міг пригадати собі невмирущі твори закатованих і загнаних в могилу Є. Плужника, М. Хвильового, Г. Косинки, О. Влизька, Д. Фальківського і багато інших, а молодший — мав нагоду вперше добре ознайомитись з нею.
Побідно гриміли «Літаври», аж поки кривавий німецький окупант не перелякався того грому бойового. Перелякався і насторожився. А недруги лихі — різні фольксдойчі, совєтські агенти, а часом і наші таки землячки, підлабузнюючись (хоч останніх було і небагато), нашіптували тому катові ненависному про те, що в шумі гучних «Літаврів» на найвищій ноті звучить ненависть до всіх поневолювачів і окупантів жовто-синьої Еллади й несеться полум’яний заклик на боротьбу за самостійну, соборну і незалежну Українську державу.
Наїжились люті вороги. Кривавий німецький хижак — орел — розіп’яв свої пазурі і причаївся під дверима непокірних «Літаврів».
Було видно, було чути, як реве ревучий...
Був, здається, грудень. У всякому разі — зима із снігом і палючим морозом. Олена Теліга конче сьогодні захотіла піти до Дніпра, хоч там уже була не раз. Вона розповідала, що в перший же день свого приїзду в Київ, прямо зі станції пішла туди, на Дніпро.
— Він мене вже давно кликав до себе, батько-Славу-тич, і ось я приїхала до нього, — казала вона тоді комусь із своїх друзів.
Був полудень. Ми йшли вулицями Подолу — Теліга, Ірлявський і я. На тротуарах було слизько і Теліга спиралася об руку Ірлявського. Я йшов поруч останнього і все спотикався на прековзких каменюках своїми кованими чобітьми.
— А ви сунете, як ведмідь, переходьте на цей бік, — звернулась до мене Теліга, — чи не знаєте, що дама мусить йти всередині? Ех ви, парубійко провінційний!
Ці її слова, від яких я тоді мінився на виду, ще й досі в моїх ушах дзвенять ніжним незабутнім докором моїй вайлуватій «провінційності», яка, здається, ще й тепер плутається в моїм житті і в моїй творчості.
Ми розмовляли про це, про те: про зміст наступного числа «Літаврів», про дрова чи про вугілля, яких тепер годі було дістати, щоб в кімнаті не замерзло чорнило, про те, як дістати хоч би з пуд картоплі, про сьогоднішні театральні новини. І тоді я примітив, як схудла за ці пару місяців пані Теліга. А ті рум’янці, що запеклись на її щоках, не могли це заперечити, бо ж надворі палючий вітер і мороз.
Ми підійшли до засніженої пристані. Дніпро ще не замерз. Лише при березі гойдались на хвилях щербаті плити льоду, кипіли в пробоях, як шматки розпеченого олива. Хрипіли баржі і великі човни, які мабуть ще влітку, скріплені залізними линвами, що ось іскрились інеєм. Трохи далі від них гойдався обгорілий, з побитими вікнами невеличкий пасажирський пароплав, на борту якого був напис: «Калінін». А під цим написом хтось незграбно дописав смолою: «Цап проклятий».
— Чому саме цап? — спитав Ірлявський.
— Тому, мабуть, що цей кремлівський дід має козлячу борідку, — відповів я і згадав, колись у Києві був цілий процес над одним художником, якого портрет Калініна був вміщений в стінному календарі. Хтось із відданих партії Леніна-Сталіна громадян підмітив, що як той малюнок перевернути «догори ногами», то з Калініна виходить козел.
Коли мені вдалось переконати пані Телігу, що це не вигадка, а факт, і що аналогічних випадків було чимало у всіх родах совєтського мистецтва, — то вона довго з того сміялась і щось записувала в своєму блокноті.
Походивши з годину над Дніпром, ми піднялись на Володимирську гірку і довго стояли біля пам’ятника. Олена Теліга, немов пила своїми очима прозорість Славутича, який при заході сонця ворушився, мов живий між мертвими берегами.
Ми всі в чотирьох — разом з Володимиром Великим, — мабуть, з одним чуттям дивились на Дніпрову даль. Звідти нам добре «було видно, було чути, як реве ревучий...» І, можливо, з одним чуттям билося тоді троє сердець, однаково жаліючи, що не б’ється четверте — серце Володимира Великого.
* * *
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори», після закриття браузера.