Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Гадаю, буде краще, якщо ми виведемо вас чорним ходом, — додає пристав, і поряд із ним виростає охоронець, підштовхуючи їх до дверей і водночас розмовляючи по рації.

Пол поривається йти попереду, але вона кладе руку йому на плече, зупиняючи його.

— Ні, — каже Лів. Вона глибоко вдихає і розправляє плечі, від чого виглядає навіть трохи вищою. — Не цього разу. Ми йдемо через центральний вхід.

Епілог

Між 1917 і 1922 роками Антон і Марі Левілі мешкали в маленькому будинку біля озера в швейцарському місті Монтро. Вони являли собою тиху пару, не полюбляли розваг, а, вочевидь, знаходили найбільшу втіху в товаристві одне одного. Мадам Левіль працювала офіціанткою в місцевому ресторані. Вона запам’яталася як сумлінна працівниця і привітна людина, та при цьому відзначали, що вона не охоча до розмов. («Рідкісна якість для жінок», — зауважував власник ресторану, скоса поглядаючи на свою дружину.)

Щовечора о чверть на десяту можна було бачити, як Антон Левіль, високий темноволосий чоловік із дивною розхристаною ходою, здійснював п’ятнадцятихвилинну прогулянку до ресторану, де крізь відчинені двері вітався з адміністратором, торкаючись капелюха, а потім чекав надворі, доки з’явиться його дружина. Він пропонував їй руку, вона бралася за неї, і вони разом поверталися назад, де-не-де сповільнюючи хід, аби помилуватися заходом сонця над озером чи по-особливому прикрашеною вітриною магазину. Це, за словами сусідів, було в них традиційним завершенням кожного робочого дня, і вони рідко від нього відступали. Траплялося, що мадам Левіль відправляла поштою посилки, маленькі подарунки на адресу в північній Франції, та за винятком цього зовнішній світ, здавалося, їх мало цікавив.

У вихідні подружжя зазвичай лишалося вдома, час від часу виходячи, аби навідатись до місцевого кафе, де за достатньо ясної погоди могли провести кілька годин, граючи в карти чи просто сидячи одне поряд з одним у дружньому мовчанні; його велика рука лежала поверх її маленької.

— У розмовах із месьє Левілем мій батько жартував, що його мадам не звіє вітром, якщо він відпустить її лише на хвилину, — казала Анна Баерчі, яка виросла в сусідньому будинку. — Батько часто казав моїй матері, що, на його думку, це не зовсім пристойно — так горнутися до своєї дружини на людях.

Мало що було відомо про особисті справи самого месьє Левіля, окрім того, що він має слабке здоров’я. Вважалося, що в нього є якийсь приватний заробіток. Якось він запропонував намалювати портрети двох сусідських дітей, але через дивний вибір кольору і застосування нетрадиційної художньої манери вони були прийняті не надто схвально.

Більшість містян у приватних розмовах погоджувалися, що їм більше по душі охайніша техніка і більш правдоподібні малюнки месьє Блюма, який мешкає поряд із місцевим годинникарем.

На Святвечір надходить електронний лист.

Гаразд. Офіційно визнаю: в пророцтвах я повний нуль. Можливо, і в дружбі теж. Але я справді була б рада тебе бачити, якщо тільки ти не застосувала проти мене навички магії вуду, зліпивши мою ляльку, як я тебе навчила. (Це цілком можливо, останнім часом мене діймають сильні головні болі. Якщо це твоїх рук справа, скрегочу зубами від заздрощів. Прийми моє найщиріше захоплення.)

З Раніком нічого по-справжньому не виходить. Виявляється, ділити двокімнатну квартиру з п’ятнадцятьма чоловіками — працівниками готелю зі Східної Європи — не бозна-яке задоволення. Хто б міг подумати? Через Gumtree я знайшла собі нове помешкання, спільно з одним бухгалтером, зацикленим на вампірській тематиці. Він гадає, що проживання з такою особою, як я, створить йому відповідний імідж. Здається, він трохи розчарований, що я не заповнила йому холодильник розчавленими на дорозі тваринами і не запропонувала зробити татуювання в кустарний спосіб. А втім усе гаразд. У нього є супутниковий телик, і це лише в двох хвилинах ходи до мого будинку престарілих, тож я більше не маю відмовок, якщо вчасно не встигну замінити сечозбірник місіс Вінсент (краще не питай).

Хай там як. Я справді дуже рада, що ти зберегла за собою цю картину. Чесно. І пробач, що не маю дипломатичного хисту. Я сумую за тобою.

Мо

— Запроси її, — каже Пол, зазираючи через плече. — Життя занадто коротке, чи не так?

Вона не задумуючись набирає номер.

— Отже, що ти робиш завтра? — питає вона, перш ніж Мо встигне заговорити.

— Це таке каверзне питання?

— Хочеш прийти до мене на свято?

— І пропустити щорічне скиглення батьків, з несправним пультом від телевізора і різдвяним випуском «Радіо Таймз»? Ти що, жартуєш?

— Чекаю на тебе о десятій. Я готую вечерю на п’ять тисяч осіб, і мені потрібно, аби хтось допоміг чистити картоплю.

— Я прийду, — Мо не здатна приховати захват. — Може, навіть принесу тобі подарунок. Той, що я вже купила. О. Але мені доведеться тікати десь о шостій, аби трохи поспівати для стареньких.

— Ти таки маєш серце.

— Еге ж. Схоже, твоя остання шпилька не влучила в ціль.

***

Малий Жан Монпельє помер від грипу в останні місяці війни. Від глибокого стресу Елен Монпельє не заплакала ані тоді, коли прийшов власник похоронного бюро, щоб забрати його маленьке тіло, ані потім, коли його поклали в землю. Вона продовжувала поводитись як завжди, відчиняючи бар у призначений час і відхиляючи будь-яку пропозицію про допомогу, але була, як згадував мер у своїх тодішніх щоденниках, «жінкою з застиглим серцем».

Едіт Бетюн, яка мовчки перейняла на себе чимало з обов’язків Елен, описує день за кілька місяців по тому, коли біля дверей з’явився худий утомлений чоловік у військовій формі і з лівою рукою на перев’язі. Едіт витирала склянки й чекала, що чоловік зайде, але той лише стояв на сходах, зазираючи всередину з дивним виразом обличчя. Вона запропонувала йому склянку води, а потім, коли він так і не наважився зайти всередину, спитала:

— Покликати мадам Монпельє?

— Так, дитино, — відповів він, кивнувши головою. Його голос злегка тремтів. — Так. Будь ласка.

Вона розповідає, як Елен непевним кроком зайшла до бару, як у першу мить не вірила власним очам, як впустила з рук щітку і, підібравши спідниці, кинулася до нього ракетою, а її крики було чути далеко за дверима на вулицях Сент-Перонни — так, і навіть ті сусіди, що оплакували власні втрати, чуючи їх, відривалися від власних справ і терли очі.

Вона пам’ятає,