Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим стиснув кулак, намагаючись вгамувати бурю в собі, але вона не слухалась. Його риси залишались гострими, очі — темними, як у того двійника, але це був він — той самий Максим, що боровся в Пустці, тільки тепер із чимось більшим усередині.

Кіра повільно, майже невпевнено, зробила крок уперед. Вона бачила, як Максим опустив руки, його погляд був повний жаху — не перед ворогом, а перед собою. Він різко відвів очі, ніби ховаючись, наче боявся, що вона зазирне в нього й побачить ту темряву, що вирвалась назовні. Але Кіра не зупинилась — вона знала, що зараз він потребує її більше, ніж будь-коли.

Вона підійшла ближче, її кроки були тихими в гнітючій тиші. М’яко, але впевнено, вона взяла його обличчя в долоні. Її пальці були теплими, і в цьому дотику бриніла ніжність, що не знала страху. Вона нахилилась до нього, змушуючи підняти очі, і тихо, але твердо сказала:

— Не відвертайся від мене, Максиме.

Він завмер — тремтіння в тілі стихло, холод відступив, ніби витіснений її теплом. Її дотик пронизав його, проганяючи темряву, що клубилась усередині. Її голос став якорем, що тримав його тут, у цьому світі. Максим повільно, невпевнено підняв погляд — її очі горіли рішучістю й розумінням, і в ту мить щось у ньому тріснуло. Сльози, які він стримував роками — через втрати, через Пустку, через себе — потекли по щоках, залишаючи темні смуги в пилу.

— Я не знаю, що зімною, хто я… — прошепотів він, слова вирвались самі, хриплі й важкі, ніби сказані більше собі, ніж їй.

— Ти мій Максим, — відповіла вона, її голос був твердим, як сталь, і теплим, як вогонь. Вона дивилась йому в очі з такою впевненістю, що її слова прорізали його страх, як промінь світла крізь морок.

Його очі, темні й лякаючі, почали поступово світлішати. Безодня в них розсіювалась, як хмари після грози, повертаючи той теплий, знайомий відтінок, який Кіра знала. Риси обличчя пом’якшувались — вилиці втратили різкість, щелепа розслабилась, а волосся, що гойдалось, ніби живе, повільно опало, прилипнувши до спітнілого чола. Темрява відступала, залишаючи його собою — Максимом, якого вона впізнавала. Кіра дивилась у його очі й бачила: той, кого вона любила, повернувся. Але цей момент був випробуванням — для нього, для неї, для них обох.

Він видихнув, його плечі опустились, але голос тремтів, коли він заговорив:

— Це був не я… Те, що я зробив… Це не я, Кіро! — Його слова вирвались хрипко, очі заблищали відчаєм. — Я боюсь, що втрачаю себе.

Кіра не вагалась. Вона ступила вперед і обійняла його — міцно, притиснувши до себе, ніби її тепло могло витіснити ту бурю, що гуділа в ньому. Її руки стиснули його плечі, її подих торкнувся його шиї. Її голос був м’яким, але пронизаним непохитною впевненістю:

— Я тут. Я поруч і не відпущу тебе. Ми разом.

Її слова вдарили його, як якір, що чіпляється за дно в шторм. Максим завмер, відчуваючи, як її тепло проникає крізь холод, що сковував його зсередини. Енергія, що рвала його, стихала — не зникала, але приглушалась, відступаючи під її дотиком. Він закрив очі, його подих став уривчастим, але спокійнішим.

Поки Кіра обіймала Максима, загін стояв осторонь, на кілька кроків позаду. Їхні погляди були прикуті до нього — до лідера, що щойно зламав бійця Янтаря без єдиного пострілу. Тиша повисла над заправкою, важка й густа, лише слабкі стогони Романа й віддалений гуркіт бою порушували її. Герман стискав автомат, його щелепа напружилась, але очі блищали настороженістю. Арсен стояв нерухомо, його кремезна постать застигла, ніби він чекав пояснень. Діма тримав ліхтар, його пальці нервово смикались, а погляд метався між Максимом і Кірою. Вони бачили силу, що виходила за межі їхнього розуміння, і це налякало їх — не ворог, а власний товариш.

— Ми не можемо залишатись тут, — нарешті промовив Герман, його голос прорізав тишу. Він звучав як завжди — твердо, практично, але в ньому прослизнула нотка обережності, майже м’якості. — Янтар перегрупується. Треба йти.

Кіра повільно відсторонилася від Максима, її руки залишились на його плечах. Вона глянула йому в очі, шукаючи в них той знайомий вогник, що тримав її всі ці місяці. Її пальці стиснули його міцніше — не від страху, а від рішучості. Вона знала: це не просто бій із Янтарем. Це їхня боротьба — за те, щоб залишитись собою в цьому світі, що ламав усе людське.

— Ти готовий? — спитала вона тихо, але в її голосі бриніла сила.

Максим кивнув, відриваючи погляд від її очей із зусиллям. Він відчув, що їй потрібна його впевненість — і йому самому вона була потрібна не менше. Емоції все ще гуділи в грудях, але її присутність тримала його на плаву.

— Так, готовий, — відповів він, голос хрипів, але набував звичного спокою. Він змусив себе випростатись, хоч усередині все ще клубилась тривога.

Загін мовчки зібрався. Діма підбіг до Романа, підхопивши його під здорове плече — той стогнав, але тримався. Арсен кинув короткий погляд на Максима, його брови насупились, але він промовчав, перевіряючи зброю. Герман указав на вихід, його рухи були різкими, але злагодженими. Кіра залишилась поруч із Максимом, її рука ледь торкнулась його, коли вони рушили до розбитих дверей.