Читати книгу - "Вибрані твори"

Я тільки тоді помітив, що справді стою на краю клумби, притоптавши в землю бідні квіти.

— Одначе вони вже примерзли, — якось по-дурному відповів я і відчув, що почервонів, як рак.

— «Примерзли», «примерзли», ви самі примерзли, — сказала з ніжним докором і так усміхнулася, що я й не відчув того докору.

Дивні почуття виникали в мене, коли я розмовляв з цією незвичайною жінкою, — то почував себе вільно, ніби знав уже її давно, то ніяковів і чогось боявся. Останні почуття появлялися в мене, мабуть, від того, що я тривожився, щоб бува якимсь способом не виявити перед нею свою «азіатську» натуру. А вона, коли розмовляла, дивилася прямо в очі своїми великими карими очима, які так весняно сміялись і, здавалось, просвічували все єство. Здавалось, що нічого від неї приховати не можна, все до крапельки побачить тими очима.

Вона розпитувала мене про колишнє підсовєтське літературне життя. Як і де, в яких умовах жили українські письменники в Києві. Хто, на мою думку, з них «наш». На її думку, найкращі з поетів на «цьому боці» — це Рильський і Бажан. З прозаїків — Яновський. Шкода, що вони не залишились. Найбільше її цікавило життя підсовєтської молоді. Раділа, коли я розповідав їй, що в наших селах на Придніпров’ї навіть при совєтах селяни зустрічали свої свята, особливо такі, як Різдво і Великдень. Колядувала зі звіздою дітвора, щедрувала, а на Водохреща рубали з льоду хреста на річці. На Великдень христосувалися і святили паски і т. д. Цікавилась колядками і піснями, які співали в наших селах. Дещо «на ходу» записувала в своєму блокноті.

Ще її цікавили Плужник, Фальківський, Влизько, Косинка й інші закатовані наші письменники. Але, як виявилось, про них вона знала набагато більше від мене і я не міг щось їй додати.

Отак, розмовляючи, ми непомітно простояли біля тієї клумби добрих пару годин і я вже збирався йти в приміщення редакції, та раптом перед нами сталась така «подія», яку я не можу обминути в своїх спогадах. На каштані, під яким ми стояли, враз захиталися віти і почувся пташиний крик. Ми підняли голови і побачили, як троє чималих чорних птиць, схожих на круків, або на шпаків, несамовито кидались на маленьку пташку, клювали її з усіх боків, аж пір’я летіло. І що дивно — маленька пташка не тікала, а боронилась. Вони метались з гілки на гілку, падали на землю, крутились в сухому листі і знову злітали на каштан. Маленька пташка, оточена з усіх сторін, не встигала відбиватися, а боронилась тільки тим, що була меткіша, і ніби краще за них знала дерево. Так, що ті три птиці часто в сліпій люті кидались одна на одну і клювали самі себе. Нарешті, вибравши момент, всі троє кинулись на маленьку пташку і так однією купою, всі чотири, впали на клумбу...

Пані Теліга кинулась до них. Три птиці, обскубані і запорошені, шугнули врозтіч, а одна, менша, закривавлена і мертва лежала горілиць на білих хризантемах. Краплинки густої крові, ніби горіли на білих пелюстках хризантем. Я поглянув на пані Телігу. Вона стояла бліда і гнівна. Відвернулась, та я помітив в її очах несамовиті вогники, що палали гнівом і печаллю. Таце було лише в одній миті, бо вже знову вона тепло усміхалась:

— Боротьба нерівна і кривава. Так воно і в житті... Квіти і кров. Дисгармонія. Квіти цвітуть і кров цвіте також, тільки квіти одцвітають, а кров дає плід...

Я не знаходив відповіді. Ми пішли мовчки в редакцію.

Я передавав редакційну теку «Літературного додатку» пані Телізі. Було вирішено випускати вже окремо від «Українського Слова» літературний журнал, якому пані Теліга дала назву — «Літаври». Така назва всім нам редакційним працівникам була до вподоби. І ніхто з нас її не заперечував — така свіжа і, головне, бойова — відповідала духові наших революційних буднів і свят.

— Нехай гримлять наші «Літаври», щоб аж світ почув, — казав хтось із нас з невимовною радістю.

Пані Теліга уважно перечитувала кожний матеріал, деякий позначала червоним олівцем і відкладала окремо. Інші клала, вже без порядку, в одну купу, а потім подала їх мені:

— Прошу цей мотлох кинути до коша, — сказала мені, — це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталіну так щедрували. Як по-вашому? А гляньте ось на цю нісенітницю — «Серце німецького вояка». Це написала пані Н. К. Яка швидка, вже встигла розкусити і серце німецького вояка! Бідна пані, я можу їй тільки співчувати, а допомогти зась. Хай береже в своєму альбомі. «Літаври» — тільки для українського серця. Чи знаєте ви цю пані?

— Так, навіть дуже добре, — відповів я, — колись працював разом з нею в цьому самому приміщенні. І ще й тепер пам’ятаю подібну до цієї своїм характером її новелу, що звалась «Колосом взолочена» і була вміщена в журналі «Радянська Література». Різниця тільки та, що тією новелою вона взолочувала тих, яких тепер дуже боїться, а цією взолочує серця німецьких жовнірів, яких, мабуть, не боїться.

— Справді бідна жінка, — сказала на те пані Телі-га, — так дешево розпродує свої почуття. Але не будьте таким суворим, можливо, людина тільки помиляється. Пригадайте собі, мабуть же, і ви помилялись. Прийде час — схаменеться, можливо.

—