Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим стиснув зуби, його погляд метнувся до Кіри — вона трималась, але її очі блиснули тривогою. Янтар наступав, і час спливав. Вони мали вистояти — або загинути тут.

— Треба його витягти! — крикнула Кіра, її голос тремтів, коли вона глянула на Романа. Він осів біля стіни, кров текла по рукаву, очі затуманились від болю. Але її слова потонули в гуркоті — із бічного проходу вирвались бійці Янтаря, їхні автомати плювались вогнем, змушуючи загін кинутись в укриття.

— Залиш його! — гаркнув Максим, його голос різонув повітря, як ніж. Жаль стискав горло, але вибір був очевидним: Роман чи всі. Він упав за прилавок, стріляючи у відповідь, кожен постріл віддавав у грудях глухим ударом.

Герман тримав позицію поруч, його черги били точно, відганяючи ворога. Кіра стріляла з флангу, її пістолет гримів, прикриваючи товаришів. Напруга росла — Янтар тиснув, їхні крики рвали повітря: «Вбити їх!» Максим стиснув зуби, лють і страх сплелись у грудях. Він не здасть своїх — не після метро, не після Цитаделі.

— Відступаємо! — вигукнула Кіра, її голос прорвав хаос. Вона глянула на Максима, очі блищали тривогою. — Якщо оточать, нам кінець!

— Тримайтесь! — гукнув Герман, коли троє бійців Янтаря спробували прорватись. Він випустив чергу — один повалився, двоє відступили за уламки.

Загін бився злагоджено — Арсен гримів із кута, Діма тримав вікно, Роман стогнав, але його рука тремтіла над рушницею. Їхні постріли відтісняли ворога, відкриваючи крихкий шлях до виходу.

— Швидше! На вулицю! — крикнув Максим, його голос хрипів від пилу й напруги. Він махнув до розбитого проходу, серце калатало в скронях.

Кіра стояла позаду, її погляд метався між товаришами й темрявою. Вона знала: часу немає. Раптом за її спиною ворухнулась тінь — боєць Янтаря, високий, із холодними очима під маскою, виринув із бічного проходу. Автомат у його руках націлився на неї, дуло блиснуло в напівтемряві.

— Стояти, тварюко! — рявкнув він, голос дзвенів загрозою.

Кіра завмерла, її подих став уривчастим. Вона ступила назад, шукаючи укриття, але простір стискав її. Страх стиснув горло, але вона стримала паніку.

— Максиме! — крикнула вона, голос повний тривоги, але твердий — це був сигнал, різкий і чіткий.

Максим обернувся миттю — її крик ударив його в груди, як постріл. Він побачив бійця, зброю, націлену на Кіру, і світ сповільнився. Її очі знайшли його — у них горіла тривога, але й віра, що пронизала його до кісток. Щось усередині вибухнуло — не героїзм, а чистий інстинкт, лють, що кипіла зсередини.

— Кіро! — видихнув він, голос ледь чутний, але пронизаний відчаєм.

Його рука смикнулась уперед — не свідомо, а ніби сама по собі. Він не думав, не цілився — тіло рухалось швидше за розум. Пальці стиснулись у кулак, і в ту ж мить повітря загуділо — слабко, але відчутно. Боєць здригнувся, його очі розширились під маскою, погляд затремтів. Тихий хрускіт — ледь чутний, але моторошний — пролунав від його руки. Зброя хитнулась, ніби невидима сила скрутила його зап’ястя. Він скрикнув, коротко й різко, пальці розтиснулись, і автомат гримнув об підлогу.

Максим не відводив погляду — його груди здіймались важко, рука тремтіла, але не опускалась. Щось гуділо в ньому — дика енергія, чужа й некерована, що виривалась із глибин. Його очі потемніли, як ніч у бурі, віддзеркалюючи того двійника, якого він бачив колись. Волосся ворухнулось, хоч повітря стояло нерухомо, ніби підкоряючись тій самій силі. Риси обличчя загострились — вилиці вирізьбились різкіше, щелепа стиснулась, але шкіра залишилась блідою, вкритою пилом і потом.

Кіра стояла нерухомо, її погляд був прикутий до нього. Вона бачила, як його рука стискається сильніше, як боєць перед нею скривився від болю. Хрускіт посилився — слабкий, але виразний, ніби кістки в його руці тріскались під невидимим тиском. Її очі розширились, подих затремтів — не від страху за себе, а від того, що відбувалось із Максимом. Холод пробіг по спині, мурашки вкрили шкіру, але вона не відступила.

Боєць захрипів, його коліна підігнулись, але Максим не зупинявся. Енергія в ньому наростала, підживлюючись страхом ворога, тривогою Кіри, хаосом бою. Він відчував її — гарячу, некеровану, як буря, що колись ледь не поглинула його. Його кулак стиснувся ще сильніше, ніби вхопивши щось невидиме, і він різко смикнув руку вниз — не думаючи, просто відпускаючи те, що рвалось назовні.

Боєць упав — його тіло вигнулось неприродно, ніби хребет тріснув під власною вагою. Він згорнувся в пилу, стогнучи, а потім затих. Тиша вдарила, важка й гнітюча, лише віддалені постріли Янтаря її порушували.

Максим завмер, його подих став уривчастим. Він опустив погляд на свої руки — вони тремтіли, пальці холоділи, але не від повітря, а від того, що йшло зсередини. Жах стиснув груди — не від бійця, а від себе. Що це було? Його очі, темні, як безодня, відбивали тьмяне світло заправки, волосся гойдалось, ніби живе, а в голові спалахнули образи — буря, двійник, сила, що чекала в тіні.

Кіра ступила ближче, її погляд був повний шоку, але й віри — віри в нього, попри все. Її голос тремтів, коли вона шепнула:

— Максиме…

Він глянув на неї, і щось усередині здригнулось. Енергія все ще гуділа, рвала його зсередини, але її голос — тихий, знайомий — повернув його до реальності. Герман, Арсен, Діма — усі дивились на нього, їхні обличчя змішали настороженість і страх. Роман підняв голову, його погляд затуманився від болю й здивування.