Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

В цю хвилину темрява кімнати стала ще гущою, і я зрозумів, що надії, які зберігав, тепер розсипалися в порох. Кожне слово, сказане батьком, відлунювало в моїй голові, як дзвін, що не вщухав, і я знав, що цей момент змінить усе.

— Це нічого не змінює, — тихо промовив я, звертаючись до себе, а не до нього. — Я все одно зроблю те, що повинен.

Батько кивнув, і в його очах я побачив легке полегшення. Він усвідомлював, що, незважаючи на те, що я дізнався правду, це не зруйнує ту родину, яку він створив. Але для мене все стало зовсім інакшим. Хоча я намагався зберігати зовнішній спокій, всередині мене вже зароджувався новий план —  знайти своїх справжніх батьків. Я не міг змиритися з думкою, що мої біологічні батьки могли бути алкоголіками, чи наркоманами. Ні, я відчував, що мої справжні батьки — це впливові люди, які, можливо, мали свої причини для розлуки зі мною. Я повинен їх знайти! Я маю знати своє коріння, з’ясувати, ким я є насправді.

Я сидів на стільці дивлячись на стіни, які раптом стали незнайомими. Усе, що я знав, здавалося примарним. Моя думка крутилася навколо одного — хто я насправді? І чому мене залишили? Ті, хто дав мені життя, відкинули мене, а ті, хто виростили, приховували таємницю.

Мій батько завжди був суворим і владним. Він виховував мене з думкою, що я маю стати гідним спадкоємцем. Кожна його дія була спрямована на те, щоб зробити з мене сильного, впевненого в собі чоловіка. І я зростав із цією вірою. Але тепер це було розбито. Чи справді я був тим, кого він так хотів створити? Чи просто грав роль, не усвідомлюючи, що моє коріння зовсім інше?

— Тобі вирішувати, що робити далі, — батько заговорив знову, і його голос прозвучав так, ніби це останній урок, який він хотів мені передати. — Але знай, що для мене ти завжди будеш моїм сином.

Ці слова зависли в повітрі, накриваючи мене важким, майже непосильним тягарем. Вони прозвучали настільки щиро, що розкололи ту стіну, яку я будував усе життя, відгороджуючи себе від будь-якої слабкості. Але як тепер, після цього зізнання, я міг триматися так, ніби нічого не змінилося?

Я подивився на його руку — ту саму сильну, владну руку, яка колись навчала мене мужності, дисципліни, жорсткості. Але тепер вона лежала на ковдрі, слабка, як тінь минулих років. І я стиснув її, відчуваючи, як його пальці мляво відповідають на моє стискання. Вперше в житті я бачив його таким безпомічним. Батько, який завжди був для мене зразком сили, тепер залишала навіть ця остання краплина його могутності.

— А ти завжди будеш моїм батьком, — вимовив я, намагаючись тримати голос рівним, хоч всередині мене вирували бурі.

Слова, які я промовив, були правдивими, але несли в собі гіркоту. Той, кого я завжди вважав незламним, тепер розкрив переді мною одну з найболючіших таємниць — правду, яка змінить все.

Його обличчя, хоч і виснажене, випромінювало спокій. Він більше не мав сил боротися, але цей останній момент між нами, його слова, залишили слід у мені. Вони вже почали змінювати щось глибоко всередині, щось, що я ще до кінця не усвідомлював.

Я сидів поруч із ліжком, усе ще тримаючи його слабку руку. Пульс, який я відчував у ній, був майже непомітний. В кімнаті панувала тиша, тільки приглушене світло лампи ледь розсіяло сутінки, що повільно огортали нас обох.

Час немов зупинився, і я раптом відчув, що це — одна з тих рідкісних митей, коли ти усвідомлюєш: далі все буде інакше. Батько — людина, яка дала мені все, чого я міг прагнути, — скоро піде. Але з цією втратою я тепер мав не просто оплакувати того, кого вважав своїм, а й усвідомити, що він був не тим, ким я його бачив усе життя.

— Синку, перш ніж я піду, пообіцяй мені одне: Ти знайдеш собі дівчину і створиш сім’ю, — його голос звучав м’яко, але в ньому відчувався невимушений наказ, як остання команда, яку я мусив виконати.

Мене вразили його слова. Як він, стоячи на межі життя і смерті, міг думати про моє щастя? Я відчував, як в мені борються почуття: гнів, жалощі, але найбільше — безпорадність. Мій батько, суворий і владний, завжди вмів контролювати все навколо, але тепер, у цій хвилині, він здавався вразливим.

— Батьку, — нарешті вимовив я, намагаючись знайти слова. — Ти вважаєш, що зараз я можу думати про те, щоб шукати когось? Я не готовий.

— Ти маєш бути готовим, — відповів він, і в його голосі прозвучала та жорсткість, що завжди надихала мене. — Життя не чекає. Я хочу, щоб ти зрозумів: щастя не тільки в успіхах і кар’єрі, але і в людях поруч. Я не хочу, щоб ти був самотнім.

Всі ці десять років я залишався холодним і неприступним. Жінки більше не мали місця в моєму житті — я не міг дозволити собі ще раз відчути той гіркий біль втрати, що роздирав зсередини і не давав спокою. Стосунки? Це було під забороною. Я вже одного разу спробував, і наслідки були нестерпними. Через безвідповідальність Уляни, ми втратили доньку. Вона пішла, а разом із нею – усе, що залишалось від мого серця. Уляна не мучилась, їй було все одно. Вийшла заміж знову, народила сина, який вже до школи ходить. А я… я занурився в бізнес, щоб приглушити біль.

— Обіцяй, що знайдеш ту, яка зробить тебе щасливим, — його голос був тихим, але твердість у ньому залишилася. — Ти заслуговуєш на це, навіть якщо зараз тобі здається інакше. Не зволікай...

Я кивнув, відчуваючи, як важкість обіцянки лягала на мої плечі. Я мусив знайти в собі сили, щоб втілити цю обіцянку в життя. Він думав, що кохання може бути сильнішим за минуле. Що я, розчавлений зрадою та розчаруваннями, все ж знайду когось, кому зможу відкритися. Я ж бачив усе простіше: люди приходять і йдуть, а довіра – розкіш.