Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Аппарат хутко оговтався.

— Врятуйте її! — загорлав він. — Врятуйте від зрадників!

Деякі вартові були приголомшені, деякі — налякані, та двоє кинулися виконувати його команду з шаблями, наставленими в бік Зої та Наді.

Я зібрала свою силу осяйним снопом, відчуваючи в руках могутність Розтину.

А тоді Мал раптом вискочив поперед мене. Я ледве встигла відсахнутися. Невикористана сила блискавкою протнула тіло, аж серце зайшлося.

Хлопець стискав у руках меч, і лезо зблиснуло, протинаючи спершу одного вартового, а потім другого. Вони завалилися, наче зрубані дерева.

До нас наблизилося ще двоє, але їх зупинили Толя з Тамарою. Давид підбіг до Жені. Надя й Зоя підкинули іншого вартового в повітря. Я помітила, що Священна Варта у віддалених кутках приміщення зводить гвинтівки, готуючись стріляти.

Мене накрило хвилею люті, й довелося щосили стримуватись, аби опанувати її. «Жодної більше, — нагадала я собі. — Сьогодні більше жодної смерті». Я розкрутила Розтин не­самовитою дугою. Вогняний стовп гупнувся об довгий стіл і приземлився під ногами вартових, вигризши в кухонній підлозі роззявлену чорну прірву. Довідатися, наскільки вона глибока, ми не могли.

На Аппаратовому обличчі чітко читався переляк і ще щось схоже на благоговіння. Вартові попадали на коліна, а за мить — і священник. Хтось схлипнув, промовляючи впівголоса молитви. Я почула, як загупали в кухонні двері кулаки і пролунали голоси:

— Санта! Санта!

Зраділа, що люди кличуть мене, а не Аппарата. Опустила руки, дозволяючи світлові згаснути. Не хотілося його відпускати. Я подивилася на тіла вартових на підлозі. В одного з них у бороді була тирса. Я мало не позбавила його життя.

Ухопившись за тоненький промінчик, я дозволила йому сяяти навколо себе теплим ореолом. Слід було залишатись обачною. Сила живила мене, але я так давно не керувала нею. Ослаблене тіло мусило докладати зусиль, аби підтримувати її, і я не була певна, на скільки мене вистачить. Проте в Аппаратовому полоні я перебувала вже кілька місяців і не знала, коли ще випаде схожа нагода.

Чоловіки лежали мертві або спливали кров’ю, а під дверима Чайника чекав натовп. У мене в голові лунав голос Ніколаї: «Людям подобаються вистави». Шоу ще не скінчилося.

Я вийшла вперед, обережно переступивши створену власноруч прірву, й зупинилася перед одним з укляклих вартових. Він був молодший за решту — борода лише почала пробиватися; прикипівши поглядом до підлоги, хлопчина бурмотів молитви. Мені вдалося почути не лише власне ім’я, а й імена справжніх Святих, промовлені нерозбірливо, наче одне слово. Я торкнулася рукою його плеча, і вартовий міцно заплющив очі, а щоками заструменіли сльози.

— Пробач мені, — благально озвався він. — Пробач мені.

— Подивися на мене, — лагідно попросила я.

Він змусив себе розплющити очі. Я торкнулася його щоки ніжно, наче матір, хоч хлопець і був майже моїм однолітком.

— Як тебе звуть?

— Владім… Владім Озвал.

— Це добре — сумніватись у Святих, Владіме. І у смертних.

Вартовий непевно кивнув, і щокою збігла чергова сльоза.

— Мої солдати носять мій знак, — нагадала я, показуючи на татуювання одного із сонячних солдатів. — До сьогодні ти відмежовувався від них, ховався серед книжок і молитов замість того, аби слухати людей. А тепер хочеш носити мій знак?

— Так, — гаряче запевнив хлопець.

— Ти присягнеш у відданості мені й тільки мені?

— Залюбки! — крикнув він. — Соль королево! — Тобто «сонячна королево».

У мене скрутило шлунок. Якась частина мене ненавиділа те, що я збиралася зробити. «Невже я не можу просто змусити його підписати щось? Присягнутися на крові? Дати мені непорушну обіцянку?» Проте я мусила залишатися сильнішою за це. Цей хлопчина і його товариші підняли проти мене зброю. Я не могла дозволити цьому повторитись, і слід було розмовляти мовою Святих і страждань, мовою, яку вони розуміли.

— Розстібни сорочку, — наказала я.

Тепер це була не любляча матір, а зовсім інакша Свята — Воїтелька, що розпалює священний вогонь.

Не вагаючись, хлопець незграбно взявся за ґудзики. Розчахнув тканину, оголивши шкіру на грудях. Я стомилася, досі була слабкою. Слід було зосередитися. Мені хотілося повідомити свою точку зору, а не вбити його.

Я відчула в руці світло. Притиснула долоню до гладенької шкіри над серцем і дозволила силі запульсувати. Коли хвиля тепла торкнулася його, пропалюючи плоть, Владім здригнувся, але не закричав. Витріщивши очі й не кліпаючи, хлопець застиг із захватом на обличчі. Коли я забрала долоню, на шкірі лишився відбиток: червоний опік розлючено пульсував на грудях. «Непогано, — похмуро подумала я, — адже це вперше ти знущаєшся з людини».

Я відпустила силу, радіючи, що вийшло.

— Готово.

Владім опустив погляд на груди, і його обличчям розповзлася звіряча посмішка. «У нього ямочки на щоках, — похитнувшись, помітила я. — Ямочки і відразливий рубець, який він носитиме решту життя».

— Дякую тобі, Соль королево.

— Підводься, — наказала я.

Вартовий випростався, широко усміхаючись мені, та з його очей продовжували котитися сльози.

Аппарат поворухнувся, наче теж збирався звестися на ноги.

— Не рухайся, — кинула я, знову відчувши лють.

Це через нього мені щойно довелось обпекти юнака. Це через нього двоє