Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Я розумію, що ти збився з дороги, священнику.

Аппарат відповів мені жалісливою, поблажливою усмішкою.

— Ти хвора, Санта-Аліно. Не при своєму розумі. Не можеш відрізнити друга від ворога.

«Аякже, цього слід було чекати», — смиренно подумала я і глибоко вдихнула. Прийшла мить вибору. Я мусила комусь повірити, і то не Аппаратові, котрий зрадив свого короля, зрадив Дарклінґа і, як мені чудово було відомо, залюбки організував би мені мученицьку смерть, якби це було в його інтересах.

— Ви їх відпустите, — повторила. — Я більше не попереджатиму.

Священникові губи скривилися в посмішці. Цього разу за жалістю ховалася зарозумілість. Він чудово розумів, наскільки я слабка. Залишалося сподіватися, що решта знають, що роблять.

— Тебе відведуть до твоїх покоїв, аби ти могла провести день на самоті, — озвався Аппарат. — Поміркуєш про те, що сталось, і до тебе повернеться здоровий глузд. Сьогодні ввечері молитимемося разом. Проситимемо скерувати нас.

Чому мені здалося, що «скерувати» нас слід туди, де живе жар-птиця, а я заразом можу поділитися відомою мені інформацією про Ніколаї Ланцова?

— А якщо я відмовлюся? — поцікавилась я, окидаючи поглядом Священну Варту. — Невже твої солдати піднімуть зброю проти Святої?

— Ти залишишся недоторканною й захищеною, Санта-Аліно, — запевнив Аппарат. — Але не можу пообіцяти те саме твоїм так званим друзям.

Чергова погроза. Я подивилася на обличчя вартових, у їхні завзяті очі. Вони могли б убити Мала, прикінчити Женю й ув’язнити мене в кімнаті, почуваючись справжніми святенниками.

Я позадкувала на маленький крок. Знала, що чоловік вважатиме це ознакою слабкості.

— Знаєш, чому я прийшла сюди, священнику?

Він відмахнувся від мене, погано приховуючи нетерплячку.

— Кухня нагадує тобі про дім.

Я на мить зустрілася поглядом з Малом.

— Тобі вже слід було здогадатися, — відповіла я. — У сиріт немає домівки.

Я зігнула пальці в рукавах. Тіні стрибнули на стіни Чайника. Відволікало це не дуже, але вистачило. Вартові перелякалися й несамовито замахали гвинтівками, а їхні бранці-гриші приголомшено зіщулилися. Та Мал не вагався.

— Уперед! — крикнув він. Стрибнув до Аппарата і вирвав у нього з руки вибуховий порошок.

Толя викинув уперед кулаки. Двоє вартових гупнулися на підлогу, схопившись за груди. Надя й Зоя змахнули руками, а Тамара закрутилася на місці, розрізавши їхні пута своїми сокирами. Верескунки здійняли долоні, і кухнею майнув вітер, підіймаючи з підлоги тирсу.

— Схопіть їх! — заверещав Аппарат.

Вартові вистрибнули до бою. Мал підкинув у повітря жменю порошку. Надя й Зоя підняли її трохи вище і спрямували до головного димаря.

Трекер кинувся на одного з вартових. Зламані ребра, мабуть, були виставою, бо ж хлопцеві рухи важко було назвати нерішучими. Кулак, удар ліктем. Вартовий упав на землю. Мал схопив його пістоль і націлив високо вгору, в темряву димаря.

Оце їхній план? Нікому не вдасться поцілити туди.

Інший вартовий кинувся на хлопця. Мал ухилився від його лабетів і натиснув на гачок.

На мить у повітрі зависла тиша, а тоді високо над нами я почула приглушене гуп.

До нас наближалося якесь ревіння. Димар виплюнув униз хмару кіптяви й уламків.

— Надю! — крикнула Зоя, зчепившись із вартовим.

Верескунка намалювала в повітрі дугу, і хмара зависла на місці, скрутилася та прибрала форми звихреного стовпа. Розкрутившись, вона гупнулась об підлогу невинною купою гальки і бруду.

Я сприймала все як у тумані — бійку, Аппаратові розлючені верески, жир, що зайнявся вогнем під протилежною стіною.

Ми з Женею приходили до кухонь з однієї-єдиної причини — через вогнища. Не через тепло чи затишок, а через те, що кожне старовинне горнило з’єднувалося з головним димарем. А це було єдине місце в Білому Соборі з прямим виходом на поверхню. З безпосереднім доступом до сонця.

— Застрельте їх! — крикнув своїм вартовим Аппарат. — Вони намагаються вбити нашу Святу! Намагаються вбити нас усіх!

Я звикла приходити сюди щодня, сподіваючись, що кухарі розведуть більше вогнищ і відкриють димар на повну. Тут я намагалася заклика`ти, заховавшись від Священної Варти за Жениною грубою шаллю та їхнім забобонним страхом. Я перевіряла свої сили й зазнавала поразок. А тепер Мал розчахнув димар. Лишалося закликати й молитися, щоб світло відповіло.

Я відчула його за багато кілометрів від себе — таке непевне, схоже на шепіт. Мене охопила паніка. Відстань була завелика. Якою ж дурепою я була, покладаючись на свої надії.

Аж раптом здалося, наче щось усередині мене підвелося й потягнулося, наче звір, котрий занадто довго лежав без діла. Його м’язи розм’якли від довгого сну, та нікуди не поділися, просто причаївшись. Я покликала, і світло відгукнулося з силою рогів у мене на шиї та луски на зап’ясті. Воно накрило мене переможною спраглою хвилею.

Я вишкірилася до Аппарата, купаючись у власному тріумфі.

— Тому, хто так одержимий священним вогнем, слід краще пильнувати за димом!

Світло полинуло крізь мене й залило приміщення сліпучим водоспадом, що осяяв мало не кумедний вираз священникового обличчя. Вартові прикрилися руками і мружилися проти сонця.

Разом зі світлом прийшло полегшення: вперше за кілька місяців я почувалася цілісною і на своєму місці. Якась частина мене щиро боялася, що я ніколи не одужаю, що, використавши мєрзость у битві з Дарклінґом і спробувавши