Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Із склянки долинув знайомий голос:

— Отже, ми знову разом. Тільки ти і я. Двоє нерозлучних веселих приятелів... Про що б нам поговорити?

— Ні про що, — відповіла я, вмочивши гамбургер у кетчуп. — За хвилину я лягаю спати.

На мить запала мовчанка.

— Що ж, може, так буде й краще... — промовив нарешті череп.—Поглянь на себе! Спітніла, розтріпана, сидиш і жуєш свій гамбургер просто в ліжку... Сама-самісінька... Якби в мене були живі очі, я заплакав би— слово честі! Ти навіть постіль свою не прибрала..

— Гаразд, гаразд. Дай мені поснідати. Я зголодніла.

— Я й кажу — голодна, самотня, нещасна... І довкола жодного друга — звичайно ж, крім мене...

— Не вигадуй. У мене сила-силенна друзів.

— Авжеж! Я знав глухонімих, які мали більше друзів, ніж ти...

Я зненацька відчула, як втомилась і як мені обридло таке життя. Я ледве спромоглася поплентатись на кухню, щоб поставити чайник.

— Обережніше чвалай, щоб не зачепити когось із своїх друзів! — кепкував череп. — Я навіть не бачу протилежної стіни, стільки в цій кімнаті твоїх приятелів і приятельок.. — Не дочекавшись моєї відповіді, він захихотів: — Пам’ятай, Люсі: я просто злий і підступний череп, що не має ні дрібки співчуття. Та якщо вже мені стало жаль тебе, то я на твоєму місці подумав би як слід.

Я підняла з підлоги паперові обгортки від харчів, щоб викинути їх до смітника, аж тут подумала: кому потрібна ця чистота, крім мене? — і пожбурила їх назад, а тоді поволі вернулась і прикрутила важіль на склянці, щоб відпочити від нескінченних балачок привида. За вікном гомоніла вулиця, та навіть це не заважало мені відчувати спокій і тишу. Вирішивши, що з чаєм можна й зачекати, я завісила шторами вікно, лягла в ліжко й заплющила очі.

Проспала я так годин із п’ять. Коли я нарешті прокинулась, уже минув полудень: сонячне проміння проникало до кімнати крізь залізні ґрати на вікні й щілину між шторами, лягаючи золотавими плямами на моє ліжко. Нижня щелепа й шия боліли, а всі м’язи тіла здерев’яніли від утоми. Після сну мені важко було отямитись, а поворухнутись—іще важче. Й тільки зараз я зрозуміла, що прокинулась не сама—хтось наполегливо дзвонив у мої двері.

Я пошкутильгала через кімнату. Цікаво, хто це? Ніхто з клієнтів мені не телефонував. Може, це дівчина з третього поверху, що наприкінці тижня забирає в мене одяг — випрати й випрасувати його до понеділка? Нині й справді понеділок. Але ж ця дівчина ніколи не дзвонить до мене, а щоразу залишає пакуночок з одягом біля дверей! Ні, це не вона.

То, може, це сусід із квартири навпроти — такий собі нервовий добродій середнього віку, що носить на капелюсі залізні обереги й просмердів увесь поверх своєю лавандою? Ні, він майже не розмовляє зі мною й завжди сахається, коли я проходжу повз нього. Його, напевно, дуже непокоїть мій фах... Ні, звичайно ж, це не він.

Тоді, напевно, хазяйка помешкання — злюща бабега, що сидить на першому поверсі, наче павук у павутинні, й звідти дослухається, чи не рипнуть десь двері? І майстерно ловить усіх, хто вчасно не заплатив їй? Але ж я заплатила за три місяці наперед—навіщо їй турбувати мене? Ні, це, вочевидь, і не вона...

Я не знала, хто там. Позіхаючи, кліпаючи очима й шалено чухаючись, я підійшла до дверей, відімкнула замок...

І, позіхнувши ще раз, відчинила їх.

А за дверима стояв Локвуд.

Локвуд.

Так, за моїм порогом стояв Локвуд!

Локвуд...

Я аж ніяк не чекала побачити його зараз, через чотири місяці. Проте ось він стоїть — такий знайомий і водночас незнайомий. Стоїть на наших зачуханих сходах, у своєму довгому чорному пальті і досі тримає праву руку на кнопці дзвінка. Крізь пасма довгого волосся, що спадає, як завжди, на чоло, блищать знайомі очі. Ось я поглянула на нього, й він усміхнувся — ні, не тією потужно-сліпучою усмішкою, знаною мені з фотографій у газетах. Усмішка була тепла й водночас вичікувальна — досить-таки незвична для нього. Саме про таку його усмішку я мріяла сотні разів, а тепер побачила наяву — справжню, адресовану тільки мені. Пальто на ньому було давнє, з тими самими слідами від пазурів, які з’явились тієї ночі, коли ми відкривали могилу пані Баррет. Із-під пальта визирав новенький костюм — сірий у тоненьку фіолетову смужку, модний, ошатний і, як завжди, трохи затісний. Краватку я теж упізнала — я подарувала її Локвудові рік тому, після розслідування справи про Різдвяний Труп. Виходить, він зберіг її, вона йому подобається...

Я кліпнула і облишила свої роздуми про вбрання.

Адже біля моїх дверей стояв Локвуді

Мушу сказати, що всі ці думки промайнула в моїй голові за пів секунди.

— Привіт, Люсі, — сказав він.

Я ледве уникла найгіршого сценарію, коли мій рот залишився б широко роззявленим і з нього вилетіло б хіба що здивоване шипіння. Проте й розіграти сцену, яка уявлялась мені всі ці місяці — коли я спокійно й гордовито дивлюсь на нього, — мені теж не вдалося.

— Привіт, — відповіла я, ледве відірвавши руку від піжами й відгорнувши собі з очей пасмо волосся. — Привіт.

— Пробач, що завітав так рано, — провадив Локвуд. — Бачу, ти щойно прокинулась.

Кумедна річ: поки ми всі разом жили на Портленд-Роу, я спокійно походжала в піжамі по всьому будинку. Проте зараз, коли ми працювали нарізно, я страшенно засоромилась і потупила очі. Еге ж, іще й піжама на мені була не якнайкраща — сіра, зношена, яку я надягала тільки тоді, коли віддавала білизну пралі.

До пралі... Я аж похолола. Сьогодні мені саме мали принести чисту білизну! І якщо цей пакунок зараз лежить біля дверей...

Я по-журавлиному витягла шию, поглянула туди-сюди. Ні, пакунка ще немає... Хоч тут пощастило.

— Люсі, з тобою все гаразд? — запитав Локвуд. — Що сталося?

— Ні-ні, все гаразд, — перевела я подих. Спокійно! Хай їй дідько, цій старій піжамі! З нею я дам собі раду. Я взялась у боки й спробувала безжурно всміхнутись. — Еге ж, усе гаразд.

— От і чудово... Ой, мало не