Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Бідна старенька, позбавлена останньої надії, сумно подибала в хату. Тимчасом як вона з слізьми готувала все, що треба, до сніданку, Бульба роздавав свої накази, порався в стайні і сам вибирав для дітей своїх найкраще вбрання. Бурсаки враз змінилися: на них з’явились замість старих забруднених чобіт сап’янові червоні зі срібними підковами; шаровари, завширшки як Чорне море, з тисяччю складок та із зборами, перетяглися золотим очкуром; до очкура причеплені були довгі ремінці, з китицями та іншими брязкотельцями, для люльки. Жупан червоного кольору, сукна яскравого, як огонь, підперезався узорчатим поясом; карбовані турецькі пістолі були засунуті за пояс; шабля брязкала по їх ногах. Їх обличчя, ще мало загорілі, здавалося, покращали й побілішали; молоді чорні вуса тепер якось яскравіше відтіняли білість їх і здоровий могутній цвіт молодості; вони були гарні під чорними смушевими шапками із золотим верхом. Бідна мати! Вона, як побачила їх, і слова не могла промовити, і сльози спинилися в очах її.

— Ну, сини, все готове! нема чого баритися! — промовив нарешті Бульба. — Тепер, за звичаєм християнським, треба перед дорогою всім сісти.

Всі посідали, навіть і хлопці, що стояли шанобливо коло дверей.

— Тепер благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба, — моли Бога, щоб вони воювали хоробро, боронили б завжди честь лицарську, щоб стояли завжди за віру Христову, а як ні — нехай краще пропадуть, щоб і духу їх не було на світі. Підійдіть, діти, до матері: молитва материна і на воді і на землі рятує.

Мати, слабка, як мати, обняла їх, вийняла два невеличкі образки, наділа їм, ридаючи, на шию.

— Нехай боронить вас… Божа Мати… Не забувайте, синки, матір вашу… пришліть хоч вісточку про себе… — Далі вона не могла говорити.

— Ну, ходімо, діти! — сказав Бульба.

Біля ґанку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, що скажено рвонувся, почувши на собі двадцятипудовий тягар, бо Тарас був надзвичайно важкий і товстий.

Коли побачила мати, що вже й сини її посідали на коней, вона кинулася до меншого, в рисах обличчя якого виявлялося більше якоїсь ніжності; вона схопила його за стремено, вона припала до сідла і, з розпачем в усіх рисах, не випускала його з рук своїх. Два дужих козаки взяли її обережно й занесли в хату. Та коли виїхали вони за ворота, з усією легкістю дикої кози, невідповідною до її літ, вибігла вона за ворота, з незбагненною силою спинила коня й обняла одного з них з якоюсь несамовитою, безтямною палкістю; її знов одвели.

Молоді козаки їхали смутно й стримували сльози, боячись батька свого, що й сам був теж трохи збентежений, хоч намагався того не виявляти. День був сірий; зелень виблискувала яскраво; птахи щебетали якось безладно. Вони, проїхавши, оглянулись назад: хутір їх начебто пішов у землю, тільки видно було над землею два димарі скромного їх будиночка та верхи дерев, по сучках яких вони лазили, як білки; один тільки далекий луг ще стелився перед ними, — той луг, що по ньому вони могли пригадати всю історію життя, від літ, коли качалися по росяній траві його, до літ, коли ждали в ньому чорнобриву козачку, яка боязко летіла через нього своїми свіжими, бистрими ніжками. Ось уже самий тільки журавель над криницею з прив’язаним угорі колесом з воза самотньо стирчить у небі; уже рівнина, що вони проїхали, здається здаля горою і все собою закрила. Прощайте і дитинство, й ігри, і все, і все!

II

Всі три вершники їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його літа, його минулі літа, по яких завжди плаче козак, який хотів би, щоб усе життя його було молодістю. Він думав про те, кого він зустріне на Січі зі своїх колишніх товаришів. Він лічив, хто вже помер, хто живий ще. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і посивіла голова його сумно похнюпилась.

Сини його поринули в інші думки. Але треба сказати більше про синів його. Їх віддали на дванадцятім році до Київської академії, бо вся поважна старшина того часу вважала за необхідне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це для того, щоб потім зовсім забути його. Вони тоді були, як усі, хто вступав до бурси, дикі, виховані на волі, і там уже вони звичайно трохи шліфувалися та набирали чогось спільного, що робило їх схожими один на одного. Старший, Остап, почав з того свій шлях, що першого ще року втік. Його завернули, відшмагали тяжко й посадили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю, і чотири рази, вибивши його немилосердно, купували йому нового. Та, безперечно, він би зробив те саме і вп’яте, якби батько не дав йому урочистої обіцянки продержати його в монастирських служках[35] цілих двадцять років і не заприсягнувся наперед, що він не побачить Запорожжя повік, якщо не вивчиться в академії всіх наук. Цікаво, що це говорив той самий Тарас Бульба, який лаяв усю вченість і радив, як ми вже бачили, дітям зовсім не цікавитися нею. З того часу Остап почав з надзвичайною старанністю сидіти за нудною книжкою й незабаром став поряд з кращими. Тодішній спосіб навчання страшенно розбігався з життям: оті схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі зовсім не торкалися часу, ніколи не застосовувалися й не повторювалися в житті. Ні до чого не могли застосувати вони свого знання, хоч би навіть і менш схоластичного. Самі тодішні вчені більше ніж хто були неуки, бо зовсім були далекі від досвіду. А до того цей республіканський лад бурси, ця сила-силенна молодих, дужих, здорових людей, — все це повинно було спонукати їх до діяльності зовсім поза їхньою шкільною наукою. Іноді погане харчування, іноді часті покарання голодом, іноді численні потреби, що виникали в свіжому, здоровому, міцному юнакові,