Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

І слова ці були, як іскри, що падали на сухе дерево. Плугатар ламав свого плуга, броварі й пивовари кидали свої кадовби й розбивали бочки, ремісник і крамар слав до біса і ремесло й крамницю, бив горшки в хаті. І все, що тільки тепер було, сідало на коня. Одне слово, руська вдача дістала тут могутній, широкий розмах, дужий вияв.

Тарас був один з корінних, старих полковників: весь був він створений для бойової тривоги й відзначався грубою щирістю своєї вдачі. Тоді вплив Польщі починав уже позначатися на руському дворянстві. Багато хто переймав уже польські звичаї, заводив розкоші, пишних слуг, соколів, ловчих, обіди, двори. Тарасові було це не до вподоби. Він любив просте життя козаків і пересварився з тими своїми товаришами, що схилялися на варшавський бік, називаючи їх холопами польських панів. Вічно невгамовний, він вважав себе законним оборонцем православ’я. Самоправно входив у села, де тільки скаржились на утиски орендарів та на додачу нового мита з диму[33]. Сам зі своїми козаками чинив над ними розправу і поклав собі за правило, що в трьох випадках завжди слід узятися за шаблю, а саме: коли комісари[34] не поступилися в чомусь старшинам і стояли перед ними в шапках; коли знущалися з православ’я й не шанували звичаю предків і, нарешті, коли вороги були бусурмени і турки, проти яких він вважав дозволеним у кожному випадку підняти зброю во славу християнства. Тепер він тішив себе заздалегідь думкою, як він з’явиться з двома синами своїми на Січ і скаже: «Ось погляньте, яких я молодців привів до вас!»; як покаже їх усім старим, загартованим у боях, товаришам; як подивиться на перші подвиги їх у військовій науці та бенкетуванні, яке вважав теж за одне з головних достоїнств лицаря. Він спочатку хотів був вирядити їх самих. Та коли побачив їх свіжість, рослість, могутню тілесну красу, спалахнув вояцький дух його, і він другого ж дня вирішив їхати з ними сам, хоч необхідністю цього була єдина тільки вперта воля. Він уже клопотався і давав накази, вибирав коней і збрую для молодих синів, навідувався й до стайні, і до комор, відібрав слуг, що мали завтра з ними їхати. Осавулові Товкачу передав свою владу разом з твердим наказом прибути зразу ж з усім полком, як тільки він подасть із Січі яку-небудь вість. Хоч він був і напідпитку, і в голові ще бродив хміль, одначе не забув нічого. Навіть дав наказ напоїти коней та насипати їм у ясла добірної й кращої пшениці, і прийшов зморений від своїх турбот.

— Ну, діти, тепер треба спати, а завтра будемо робити те, що Бог дасть. Та не стели нам постелі! Нам не потрібна постіль. Ми будемо спати надворі.

Ніч ще тільки що оповила небо, але Бульба завжди лягав рано. Він розлігся на килимі, укрився баранячим кожухом, бо повітря вночі було холодне, та й Бульба любив укритися тепліше, коли був дома. Він скоро захропів, а за ним і весь двір; все, що лежало по різних його кутках, захропло й заспівало; найперше заснув сторож, бо більше від усіх напився задля приїзду паничів. Сама бідна мати не спала. Вона припала до узголів’я любих синів своїх, що лежали рядом; вона розчісувала гребінцем їх молоді, безладно покошлані кучері й змочувала їх слізьми; вона дивилася на них уся, дивилася всіма почуттями, вся перетворилася в один зір і не могла надивитися. Вона вигодувала їх власною груддю; вона зростила, виплекала їх — і тільки на одну мить бачить їх перед собою. «Сини мої, сини мої милі! що буде з вами? що жде вас?» — казала вона, і сльози спинилися в зморшках, які змінили прекрасне колись її обличчя. Справді, вона була гідна жалю, як усяка жінка тих молодецьких часів. Вона мить тільки жила коханням, тільки в перший пал любощів, у перший пал молодості, і вже суворий спокусник її покидав її для шаблі, для товаришів, для бенкетування. Вона бачила чоловіка на рік два, три дні, і потім кілька літ про нього не бувало й чутки. Та й коли бачилася з ним, коли вони жили разом, що за життя її було? Вона терпіла наруги, навіть побої; вона бачила пестощі, приділювані тільки з милості; вона була якась чудна істота в цьому зборищі безжонних лицарів, на яких розгульне Запорожжя накидало суворий колорит свій. Молодість без утіхи майнула перед нею, і її прекрасні свіжі щоки й перса без поцілунків одцвіли і вкрилися передчасними зморшками. Вся любов, всі почуття, все, що є ніжного й пристрасного в жінці, все обернулося в неї на саме материнське почуття. Вона із запалом, з пристрастю, з слізьми, як степова чайка, вилася над своїми дітьми. Її синів, її любих синів беруть від неї, беруть на те, щоб не побачити їх ніколи! Хто знає, може, в першім бою татарин постинає їм голови, і вона не буде знати, де лежать покинуті тіла їх, які розклює хижий подорожній птах, і за кожну частинку яких, за кожну краплю крові вона віддала б усе. Ридаючи, дивилася вона їм в очі, коли всемогутній сон починав уже склепляти їх, і думала: «А може, Бульба, прокинувшись, відкладе днів на два від’їзд; може, він задумав через те так скоро їхати, що багато випив».

Місяць з високості неба давно вже осявав весь двір, повний поснулих, густу купу верб і високий бур’ян, в якому потонув частокіл, що оточував двір. Вона все сиділа в головах любих синів своїх, ні на хвилину не зводила з них очей своїх і не думала про сон. Уже коні, чуючи світанок, всі полягали на траву й перестали їсти; верхнє листя верб почало шелестіти, і помалу лепетливий струмок спустився по ньому до самого низу. Вона просиділа до самого світанку, зовсім не була втомлена і в душі бажала, щоб ніч протяглась якомога довше. Зі степу донеслося дзвінке іржання лошати; червоні смуги ясно блиснули на небі. Бульба раптом прокинувся й схопився. Він дуже добре пам’ятав усе, що наказував учора.

— Ну, хлопці, годі спати! Пора, пора! Напійте коней. А де стара? — (Так він звичайно називав жінку свою). —