Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

Наприкінці липня 2012 року режим Асада втратив контроль над частиною Алеппо — найбільшого міста й економічного центру Сирії. У кожного, хто спостерігав за перебігом громадянської війни, виникало питання: як це вдається повстанцям? Я ж невпинно намагався ідентифікувати будь-які невибухлі боєприпаси, що потрапляли на відео. Я хотів знати точні назви й характеристики озброєння, більшого за кулемет. Крім безлічі АК-47, повстанці хизувалися зенітними гарматами і ручними протитанковими гранатометами, переважно відібраними в регулярних військ. Також вони виготовляли саморобні вибухові пристрої (СВП), зокрема для жбурляння вибухівки в асадівців.

На цьому тлі я отримав свою першу пропозицію написати статтю для провідного видання. Foreign Policy, поважний журнал з аудиторією дипломатів, науковців і політичних аналітиків, потребував матеріалу про озброєння революціонерів. Я не переймався, як звернутися до таких шанованих читачів і зацікавити їх, а писав лише про те, що цікавило мене самого: зводив воєдино свої знахідки, описані в блозі Брауна Мозеса. Повстанці з Вільної сирійської армії переобладнували звичайні вантажівки на бойові машини, встановлюючи на них важку зброю, як-от трофейний великокаліберний кулемет радянських часів ДШК, прозваний «Душкою». Такі машини могли поцілити гелікоптер ВПС Сирії на висоті хмарочоса, обстрілюючи його з кулемета чи запустивши некеровані бомби типу ОФАБ-250–270, чиї металеві оболонки масою з Гарлі-Девідсон падали куди вітер занесе 75.

Застосування повстанських СВП, як і під час нападів на американських військових у сусідньому Іраку, виявилося дуже ефективним. Тепер саморобна зброя була ще більш незвичною. Одне з угрупувань використовувало імпровізований вогнемет: їхали на бензовозі, розмотували шланг і поливали бензином необхідні будівлі, а потім підпалювали. Також вони мали майстерні з виробництва боєприпасів: збирали використані гранатометні ракети і наповнювали їх саморобною вибуховою речовиною 76. Такі методи ставили під питання міжнародне військове втручання: західні держави й далі засуджували Асада, але не поспішали надавати зброю для перемоги над сирійським диктатором. Тим часом Росія та Іран ґрунтовно підтримали Асада — і якби міжнародна спільнота стала на протилежний бік, війна могла набути набагато ширших масштабів. Крім того, між самими повстанцями не було єдності, тож міжнародна спільнота не знала, кого саме підтримувати.

Навіть моя мета — розкопувати доказові матеріали про громадянську війну в Сирії — мала багатьох ворогів. Після різанини в Хулі, коли дії Асада було засуджено на міжнародному рівні, чимало прихильників сирійського президента відкидали будь-які звинувачення на адресу його армії, пов’язуючи їх з підступною змовою задля зміни режиму. За цією викривленою логікою, збирати докази воєнних злочинів означало хотіти війни.

Я сам ніколи не виступав за іноземне втручання чи бездіяльність: я взагалі ні за що не виступав. Але війна в Іраку лишила по собі стільки гніву, що дехто, особливо крайні ліві, сприймали критику арабського диктатора як неоконсервативний план із переділу Близького Сходу й привласнення його нафти 77. Тим часом ультраправі теж підтримували Асада — але за його готовність катувати й убивати, нібито для знищення мусульманських екстремістів, хоча ті становили незначну частину його жертв. Коли йшлося про Асада, крайні ліві та крайні праві були одностайними. Отже, у мережі мене проголосили «імперіалістичним негідником». Я отримував расистські повідомлення й погрози від людей, які вирішили, що «Браун Мозес» — точно єврей та/або небілий.

У гру вступили й проплачені пропагандисти, які накопували брудні факти із Сирії. Наприкінці квітня 2012 року, після кількох місяців спустошливого бомбардування Хомса, сирійський телеканал «Аддунія» поширив відео, яке зняв алжирський мандрівник із вікна готельного номера. Ролик демонстрував, що з містом усе добре, а журналісти брешуть: мирне місто, вулицями вільно їздять машини 78. Однак у кадрі промайнули білборди з номерами телефонів, де телефонний код відповідав коду столичного Дамаска. Разом з іншими онлайн-детективами ми намалювали за цим відео схему вулиці, а потім звірили її із супутниковими знімками Дамаска на гугл-картах. Усе збігалося: та сама житлова багатоповерхівка з характерним малюнком вікон на тлі, дві споруди з навісами, ряди дерев 79. Вони засвідчили безсоромну брехню.

Англомовна інфомережа Кремля (спочатку Russia Today, згодом перейменована на RT, щоб прикрити своє походження) теж поширювала брехню про події в Сирії, намагаючись заплямувати опозицію. Типовий заголовок RT: «Нічого святого: сирійські повстанці оскверняють християнські церкви?». Твердження в цій статті засновані на матеріалах сайту Prison Planet, що належить ультраправому теоретику змов Алексу Джонсу. Фотографії на сайті нібито демонструють зруйновану церкву і чоловіка, який, «кажуть, є членом Вільної сирійської армії» та позує «у вкраденій священницькій ризі, розмахуючи поцупленим хрестом в одній руці та кулеметом у іншій». RT повідомили, що знімки зробила хомська християнка, яка розповіла про ці події сайту Prison Planet 80. Насправді фотографії вкрали в групи молодих фотографів із Хомса Lens Young Homsi, а їхній водяний знак вдало обрізали, щоб приховати походження. Я вже бачив цю церкву, коли моніторив ютуб-канали активістів. У двохвилинному ролику сирієць показував розкидане по підлозі каміння, перекинуті лавки, спаплюжене зображення Ісуса — а тоді навів камеру на стелю, в якій зяяла діра. Церкву зруйнували не антихристиянські погромники, а артилерійські снаряди 81.

Тоді я бачив перші ознаки майбутньої інформаційної війни, хоча ще цього не усвідомлював. Репресивні держави, тривалий час негативно висвітлювані в іноземній пресі, тепер могли безпосередньо поширювати свою пропаганду за кордоном — в обхід незалежних журналістів. Дезінформація стала ключовим важелем зовнішньої політики.

RT, заснована 2005 року, стала одним із найенергійніших пропагандистських рупорів. У своїй початковій версії канал, фінансований Кремлем, транслював нудні історії про Росію-матушку — аби згодом зрозуміти, що за кордоном це нікому не цікаво. 2009 року, одночасно з ребрендингом RT, телерадіокомпанія переключила увагу на «загниваючий Захід». Навіть якби їхні телетрансляції не дивився ніхто, в інтернеті вони могли охопити мільйони глядачів, поширюючи сегментовану інформацію через ютуб, фейсбук і твітер.

Головна редакторка RT Маргарита Симонян (саме вона вела сумнозвісне інтерв’ю з двома підозрюваними в отруєнні Скрипалів) 2012 року заявила, що не вірить у журналістську об’єктивність, а свою діяльність охарактеризувала як зброю в російській інформаційній війні. «Ну неможливо лише починати виготовляти зброю, коли війна вже почалася! — сказала вона російському виданню “Коммерсантъ”. —