Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Корвіне! — вигукнув він, обіймаючи мене.
Я потиснув його плече.
— Вигляд у тебе такий, що, мабуть, не зашкодить трохи випити, — запропонував я йому.
— Так... так... так... — погоджувався він, і я повів його в бібліотеку.
Хвилин за три після того, як Рендом сів, тримаючи в одній руці склянку, а в другій сигарету, він видихнув:
— Вони женуться за мною. Скоро будуть тут.
Флора приглушено зойкнула, та ми на цей звук і вухом не повели.
— Хто? — поцікавивсь я.
— Люди з інших Тіней, — пояснив Рендом. — Ні хто вони, ні хто послав їх, не знаю. Цих людей четверо чи п'ятеро, а може, й шестеро. Вони були зі мною в літаку. Я добирався літаком. Вони з'явилися поблизу Денвера. Я кілька разів змінював напрям польоту, щоб відірватися від них, та це нічого не дало. А сильно відхилятися від курсу не хотів. У Мангеттені відірвався від них, але знайти мене — справа техніки. Гадаю, невдовзі вони будуть тут.
— І хто їх послав, ти, звичайно, не знаєш? — уточнив я.
Він на мить збентежився.
— Ну, думаю, це точно хтось із нашої сім'ї. Може, Блейз, може, Джуліан, може, Каїн. Може, навіть ти, щоб загнати мене сюди. Хоча ні, не думаю. Це ж був не ти, чи не так?
— Боюся, що ні, — сказав я. — Серйозні типи?
Рендом понизав плечима.
— Якби їх було двоє-троє, я б ризикнув улаштувати засідку. Але проти такої юрми...
Сам він був чоловік невеликий — п'ять футів шість дюймів заввишки, а ваги мав фунтів сто тридцять п'ять. Але, коли Рендом казав, що міг би впоратись із двома-трьома здорованями, в мене й гадки не було не вірити його словам. І раптом я подумав: якщо він — мій брат, то наскільки я сильний фізично? Правду кажучи, якогось браку сили не відчував. Знав, що легко і без остраху можу вийти на чесний двобій із будь-якою людиною. Цікаво, скільки в мені сили?
Раптом зрозумів, що зараз матиму чудову нагоду це з'ясувати.
У вхідні двері хтось постукав.
— І що нам робити? — запитала Флора.
Рендом засміявся, розпустив краватку, кинув її поверх пальта, покладеного на стіл. Тоді зняв піджак і роззирнувся по кімнаті. Очі його спинилися на шаблі, він кинувся до протилежної стіни, й уже за мить його рука стискала зброю. Я намацав у своїй кишені важкий кольт і зняв пістолет із запобіжника.
— Що нам робити? — перепитав Рендом. — Вони дісталися до входу. А отже, зможуть увійти. Сестро, коли ти останній раз билася?
— Уже й не пригадую... — сказала Флора.
— Чим швидше пригадаєш, як це робиться, тим краще, — кивнув Рендом, — тому що часу маємо обмаль. Готовий битись об заклад, їхніми діями хтось керує. Але нас троє, а їх більше від сили вдвоє. То чого нам боятися?
— Ми не знаємо, хто вони такі, — заперечила Флора.
У двері знову постукали.
— А хіба це щось змінює?
— Нічогісінько, — погодивсь я. — Може, я пущу їх у дім?
Вони обоє ледь помітно зблідли.
— Можна було б і почекати...
— А ще можу викликати поліцію, — сказав я.
Обоє залилися сміхом, близьким до істерики.
— Або Еріка, — і я різко обернувся до них. Однак Флора заперечно похитала головою.
— Мало часу — ми просто не встигнемо. У нас є його карта, але коли він зможе відгукнутися, тоді буде вже пізно. Та й не факт, що Ерік захоче відгукнутися.
— А крім того, це можуть бути і його посланці, хіба ні? — озвався Рендом.
— Сумніваюся, — відповіла Флора, — і то дуже. Почерк інший.
— Чиста правда, — додав я, аби підтримати розмову і щоб сестра побачила, що я орієнтуюсь у цих складних матеріях.
Стукіт у двері повторився, цього разу — набагато гучніше.
— А Кармелла? — запитав я, коли у голові сяйнула страшна думка.
— Вона й не подумає підійти до дверей, — запевнила Флора. — Можеш мені повірити.
— Але ж ти навіть не знаєш, хто там може бути! — вигукнув Рендом і несподівано вилетів з кімнати.
Я поспішив за ним — у коридор, тоді в передпокій — і саме вчасно, щоб зупинити Кармеллу й не дати їй відчинити двері. Ми відіслали служницю до її кімнати, порадивши замкнутися на ключ, і коли вона пішла, Рендом зауважив:
— Це свідчить про силу наших супротивників. Корвіне, ти уявляєш розстановку сил?
Я понизав плечима.
— Якби уявляв, то неодмінно сказав би тобі. Принаймні зараз ми з тобою — по один бік барикади. Ану відступи!
І я відімкнув двері.
Перший здоровань намагався відсунути мене вбік, та я із силою штовхнув його назад.
Їх було шестеро, я добре бачив усіх.
— Ви чогось хочете? — запитав я у них.
Ані слова у відповідь, і я побачив пістолети.
Відштовхнувши когось ногою, я з розмаху зачинив двері й заблокував їх засувом.
— Так, це справді вони, — сказав я. — Але ж, Рендоме, як мені знати, що це не ти влаштував?
— Та ніяк, — кинув Рендом, — але краще було б так, як ти говориш. Це ж не люди, а звірі якісь.
Мені довелося погодитися. Хлопці при вході мали кремезну статуру, а капелюхи на їхніх головах сиділи так, щоб ми не бачили очей. Обличчя теж ховалися в тіні.
— Хочеться знати, що це все означає... — протягнув Рендом.
Я відчув легку, як від пір'їнки, вібрацію повітря біля барабанних перетинок. І тієї ж миті зрозумів, що це Флора дмухнула в свисток для собак.
Тож коли десь праворуч од мене покотився дзенькіт розбитого вікна, я вже не здивувався, вчувши ліворуч гарчання і гавкіт собак.
— Вона гукнула своїх псів, — пояснив я Рендому. — Шість лютих вовкодавів! За інших обставин ці милі звірятка дали б нам великої фори.
Рендом кивнув, і ми удвох пішли на звук розбитого віконного скла.
Коли досягли вітальні, двоє нападників уже були всередині, обидва мали пістолети.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.