Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Флора злетіла з крісла як ошпарена, розплескавши по руці добрячу половину віскі.

— Віддай! — закричала вона, і рука її потягнулася до свистка.

Метнувшись до неї, я схопив її за плечі.

— Я їх не брав, — сказав їй. — Просто вивчав обстановку.

Флора трохи розслабилася, тоді раптом заплакала, і я, легенько підштовхнувши її, всадовив знову в крісло.

— Я налякалася, що ти забрав і ті, які у мене залишилися, — зізналася вона. — Чого б ти ще до них поліз?

Пробачення мені не хотілося просити. Не було впевненості в тому, що це варто робити.

— І як далеко ти зайшла?

— Зовсім недалеко...

Потім Флора засміялася, й коли вона поглянула на мене, в очах її, як і раніше, світилися вогники.

— Що ж, Корвіне, тепер бачу, що ти встиг зробити! — мовила вона і взялася прикурювати сигарету, вдаючи, що зовсім не чекає моєї відповіді. Потім продовжила: — То ти таки приклав до цього руку, правда? Перш ніж прийти до мене, перекрив мені дорогу на Амбер, так? Ти знав, що я піду до Еріка. Але в мене нічого не вийшло. І тепер доведеться чекати, поки він сам прийде до мене. Розумно. Ти збираєшся заманити його сюди, так? Однак він сам не з'явиться — пришле замість себе якогось гінця, та й по всьому.

Дивна нотка захвату бриніла в голосі цієї жінки, яка навіть не приховувала, що намагалася продати мене ворогу (і таки продасть за першої ж нагоди!), коли говорила про ті перешкоди, які я нібито чинив, щоб зруйнувати її плани. Як можна з чистим серцем зізнаватись у власних підступах перед тим, проти кого вони спрямовані? Мені не довелося шукати відповіді на це запитання — я знав її: то цілком нормально для нашого роду. В нас не прийнято маніжити одне одного. Хоч, як на мене, Флорі таки бракувало вишуканості справжнього професіонала.

— Маєш мене за дурного? — обуривсь я. — Тебе послухати, то я прийшов сюди для того, щоб ти віддала мене Ерікові? Не знаю, що перешкодило твоєму намірові дістатися до Амбера, але так тобі й треба!

— Ну добре, добре, я не граю у твоїй команді! Але ти ж також у вигнанні! А це показує, що не такий ти вже й розумний!

Від її слів мені стало прикро, але я знав, що в них нема ні крихти правди. Тому сказав:

— За мій розум будь спокійна.

Флора знову засміялася.

— Я була переконана, що тебе це розізлить, — зізналася. — Гаразд, отже, ти ходиш Тінями з якоюсь метою. Ти ненормальний.

Я понизав плечима.

— Чого ж ти добиваєшся? — запитала Флора. — Навіщо прийшов сюди?

— Мені було цікаво, що ти збираєшся робити, — сказав я. — От і все. А тримати мене тут, якщо я цього не хотітиму, ти так чи інакше не зможеш. Подібне навіть Ерікові не вдалося. Може, мені справді забажалося побачити тебе, погостювати в тебе. Може, то з роками стаю сентиментальним. Ну, хай там як, ще трохи в тебе перепочину, а потім, мабуть, заберуся геть. Якби, дорогенька, ти не поквапилася видати мене, гадаючи, що будеш нагороджена за це, то отримала б набагато більше. До речі, не далі як учора одна дама просила не забути про неї, коли раптом щось станеться...

Їй знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти мій натяк.

Потім вона кинула:

— Хочеш спробувати! Таки бажаєш спробувати?!

— Ти маєш слушність, чорт забирай, справді бажаю! — вигукнув я, відчуваючи, що хочу, хай би що там було. — Вже можеш бігти доносити Еріку. Якщо маєш бажання. Але пам'ятай, що мені може й вдатись. І зарубай собі на носі: коли я це зроблю, то краще бути моїм другом.

Я сам хотів розуміти, що казав; стільки нахапався різних слів, настільки відчував серйозність їхніх значень, що був спроможний правильно користуватися ними, навіть не знаючи, яка реальність за цими словами. Був на правильному шляху, правильнішого вже й уявити не можна...

Несподівано вона почала мене цілувати.

— Не скажу йому жодного слова! Чуєш, Корвіне, жодного! Гадаю, у тебе все вийде. З Блейзом буде важко, а Джерард, мабуть, не відмовиться допомогти тобі. І ще, можливо, Бенедикт. І Каїн, коли побачить, що робиться, теж може перейти на твій бік...

— Своїм планам дам лад сам, — відрізав я.

Нарешті Флора відійшла від мене. Наливши дві склянки вина, одну простягнула мені.

— За майбутнє, — сказала.

— Тепер я завжди за це питиму.

І ми випили.

Доливши мені ще вина, вона взялась уважно роздивлятися мене.

— Це мав бути Ерік, або Блейз, або ти, — пояснила. — Тільки у вас вистачить і сил, і розуму. Але ти стільки часу десь пропадав, що я зачислила тебе у дезертири.

— Ніколи не роби поквапних висновків.

Відсьорбнувши вина, я подумав: чому б не помовчати хоч хвилину? Мені здавалося, Флора перегинала палицю з отим нав'язливим бажанням догоджати і вашим, і нашим. Щось мене починало бентежити, і я хотів над цим поміркувати.

Скільки мені років?

Я знав: у цьому запитанні — частина відповіді на те нестерпне відчуття відчуження та віддаленості від людей, зображених на гральних картах. Насправді я був старшим, аніж виглядав. (Дзеркальне відображення казало, що мені десь тридцятник з гаком, але тепер знав: це все тому, що Тіні спотворюють вік.) Я був старшим, значно старшим; вічність минула відтоді, коли я бачив сестер і братів разом, у дружній обстановці — такими, як вони зображені на картах: без напруженості у стосунках, без розбіжностей та суперечностей.

Почулося калатання вхідного дзвоника, потім — кроки Кармелли, яка пішла до дверей.

— Це мав би бути братик Рендом, — сказав я, знаючи, що не помилюсь. — Я взяв його під своє крильце.

Її очі розширилися, потім вона всміхнулася, немов оцінюючи розумність мого вчинку.

Сам я, звісно, дивився на це дещо інакше, однак приємно було думати, що так мислить Флора.

Тепер я здавався собі менш уразливим.

4

Менш уразливим почувався хвилин зо три. Випереджаючи Кармеллу, я підбіг до дверей і розчахнув їх.

Похитуючись, він зайшов у будинок, одразу ж зачинив за собою двері й заблокував їх засувом. Під його світлими очима засіялися зморшки, на ньому не було дублета і довгих рейтуз. Він був неголений і вдягнутий у