Читати книгу - "Безлюдні острови 6-7, Вальдемар Лисяк"

відомий, але й ті, хто ніколи його не бачив, із плачем йшли за ложами мерця. А саме: селяни кидали плуги, пастухи кидали отари, ремісники кидали роботу, а робітники з болю за Мєшка відкладали роботу. Хлопчики й дівчата, раби й слуги зі сльозами й плачем вшанували похорон Мєшка". Польські хроніки не знають іншого такого горя навіть після смерті коронованого монарха. Підсумуємо цей опис: все суспільство, особливо бідняки, плакали, почувши про смерть князя, якого майже ніхто в Польщі не знав. Це яскраво свідчить про пригадану десять років тому любов до Болеслава, яку народ переніс на його дитину, мріючи, щоб колись син Болеслава сів на престол, скинув німецько-чеське ярмо і знову запанувала справедливість. Який ще висновок можна зробити з повідомлення Галла? І як можна пояснити святість Станіслава перед цим морем плебейських сліз?

Тож і Болеслав, і Григорій VII програли; обидва померли у вигнанні, а останні слова Григорія були: "Я любив справедливість, але я був ворогом беззаконня, тому я помру вигнанцем". Поразка Григорія була поразкою Церкви, яка лише в наступному столітті зуміла виторгувати право призначати власних сановників. Це жарт історії, що першим польським єпископом, суверенно обраним Церквою (1207 р.), був Вінцентій Кадлубек, єпископ Кракова, автор фальшивої апології, яка стала основою для канонізації Станіслава в 1254 р.

Щоб досягти цієї канонізації, знадобилося багато хитрості та багато часу (майже двісті років). Дуже довго польське та іноземне духовенство не вважало короля вбивцею, а Станіслава невинною жертвою, а в Польщі не було протестів проти заяви Галла про зраду[29], і як показало дослідження Зофії Козловської-Будкової, яка переглядала середньовічні європейські некрологічне записки (аніверсари) – у польських та зарубіжних церковних осередках ревно молилися за душу вигнаного правителя, такого заслуженого для Церкви. Особливо шанували Болеслава в бенедиктинських осередках, пам’ятаючи, що він заснував і щедро обдарував багато монастирів цього ордену (Тинець, Могільно, Любінь, Плоцьк, Вроцлав та інші). "Особливим і промовистим у цьому плані є факт молитви за душу Болеслава в краківському соборі, на місці ймовірного злочину!" (Грудзінський).

Сама канонізація Станіслава в XIII столітті, яка служила політичним цілям, не пройшла без сильного спротиву та сумнівів. Важливим є той факт, що для цього процесу канонізації вперше в історії було засновано інститут "advocatus diaboli", кардинала, який з боку власної інституції висуває заперечення проти заяви про присвоєння комусь честі святого! Після двох років досліджень на замовлення Папи не було знайдено достатніх доказів святості Станіслава. Найбільш категорично проти канонізації єпископа виступив "високоосвічений і святий чоловік" (Калинка), впливовий кардинал Рінальді (згодом папа Олександр IV). Лише коли він відмовився від своїх заперечень, справа зрушила з місця. Говорили (а згодом і писали), що польські посланці, не бачачи інших шансів, підкупили кардинала. Справа в тому, що він раптово заявив, що передумав, тому що св. Станіслав уві сні зцілив його від раптової хвороби, яка була покаранням за невір’я!

А перед тим частина польської церковної ієрархії не бажала канонізації, навіть другий після Кадлубека, краківський єпископ Віслав, за що його покарали легендою про ще одне "чудо" (як він з’явився уві сні одному лицареві і каявся за цей гріх). Тих, хто був у супротиві не пестили під час цієї війни (так, війни – проф. Дзвонковський: "Коли в Польщі спалахнула боротьба між державою та Церквою, постать єпископа Станіслава зростає і стає символом. Тоді створюються легенди, які кривдять Болеслава"). Ці неохочі явно не хотіли мати святого з дуже нечестивою біографією; пам'ятали, мабуть, і те, що не тільки королівський суд, а й архієпископський прокляв і засудив зрадника. "Ідею екскомунікації єпископа Станіслава архієпископом за суперечку з королем" ("Енциклопедія Оргельбранда", том II. 1898) наука виводить від текстів Длугоша та Нарушевича; Переважаюча думка у справі архієпископського суду була підсумована Я. Л. Вирозумським у I томі "Історії Польщі": "Сучасна Галлові папська булла, яка безпосередньо стосувалася інших справ, згадує мимохідь про засудження єпископа в Польщі архієпископом Гнєзненським, або за його участі. Імовірно, йдеться про справу св. Станіслава, а тому згаданим архієпископом був би лояльний до Болеслава Богуміл, митрополит Гнєзненський. Це підтверджує наше переконання не тільки про королівський суд над єпископом, але також про суд архієпископа, що передує або пов'язаний з цим судом. Тому друга, значно пізніша традиція про весь цей епізод, зафіксована в хроніці Кадлубека, згідно з якою єпископ помер на вівтарі під ударами розгніваного Болеслава та його поплічників, була б далекою від істини".

Думки вчених (наприклад, наведені вище), підтверджені всією літературою з цього питання, доходять лише до небагатьох людей. Широкому загалу "з дитинства" відома церковна версія, в якій верхівкою брехні чи абсурду, як вам більше подобається, є вже кілька сотень років нісенітниця про анафему, накладену Григорієм VII на... Болеслава, за вбивство! Цю нісенітницю вміщували навіть енциклопедії ("Мала польська енциклопедія" з 1847 р., "Велика загальна Енциклопедія" з 1900 р.), і не тільки в ХІХ столітті, прикладом чого є популярна енциклопедія для дітей і підлітків "Хто, коли, чому?". (1958), де ми маємо і вбивство під час меси, і папське прокляття Болека, бо Григорій VII є його... ворогом! Єдине, чого не вистачає, так це опису подорожі Болеслава до Каносси![30]

Так ото було "покінчено" вельможами (змова) і Церквою (фальшива легенда) з найкращим володарем Польщі – крім Баторія. Так само ефективно ця компанія впоралася і з Баторієм. Коли король Стефан блискучими перемогами вибив власницькі ікла царю Івану Грозному, польський парламент... розкритикував переможця за "несправедливий напад на такого нешкідливого монарха, як Великий князь Московський, який любить і обожнює Річ Посполиту" (!!!, фраза Міцкевича). Опинившись на краю прірви, Іван почав загравати з Римом, а церква, спокушена надією окатоличити Русь (треба бути божевільним, щоб у це повірити), змусила Баторія підписати мир, що врятувало Росію, але призвело до згуби Польщі через 200 років.

Згуба (розділи і ліквідація Лєхистану) припала на XVIII ст., коли мода на зраду батьківщини досягла такого апогею, що викликала огиду навіть у тих, хто платив за зраду (російський посланник Сальдерн сказав про польську аристократію: "Одною рукою подавати гаманець, а другою бити по пиці". Про начальника борделя, доброго "короля Стася", мий і досі читаємо апологетичні легенди, які пояснюють його "слабкість" об’єктивними причинами: він мав на меті добре, але що ж міг зробити?.. Тим часом, як показують розсекречені в ХІХ столітті документи петербурзьких та берлінських архівів (опубліковано Соловйовим в "Історії Росії" і "Збірці" Імператорського Історичного Товариства) — він був банальним агентом іноземної держави, який заробляв