Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Кілька годин чекаю. Нерви на межі. Фотографую себе, щоб залишити на пам'ять цю мить. Хто знає чи буде шанс колись знову виглядати на мільйон, а саме так почуваюся. Сьома наближається швидко. Ходжу по квартирі, розглядаю місто, на котре опускається вечір і вмикаються вогні. Вони причаровують. Яскраві: жовті, червоні, помаранчеві; манять до себе, ніби зірки. Настільки проймаюся, що звук відімкнення дверей залишається непоміченим. Здригаюся, коли чую його голос. Манірний, врівноважений, порожній. Емоцій там немає, тільки удавана ввічливість. 

— Ходімо.

Повільно обертаюся. Подих перехоплює, такий Марк шикарний. Темний, класичний костюм підкреслює його холодні очі та максимально байдуже обличчя. Чорна сорочка натякає на темряву у чоловічій душі. Годинник на зап'ясті вказує, що він завжди зайнятий. Чорний багато кому пасує, але ніхто не виглядає у цьому кольорі, як він. Ідеально.

Данте дає його роздивитися. У відповідь ковзає по мені синьо-зеленим поглядом сирени нагадуючи:

— Нам час, Сабріно. 

Киваю. Швидко йду до нього почуваючись дивно. Немов хтось землю з-під ніг вибив, а знайти тверду опору не здатна. Душа всередині рветься, знову і знову. Відсутність емоцій у Данте б'ють сильніше, ніж їх прояв. Багата фантазія ніяк не відпускає. Повертає до митей, коли на руках тримав, рятував, чай пропонував, за шию тримав… цілував. Я б хотіла позбутися. Забути. Викинути. Не можу. Мозок каже, байдужість проявляють до тих хто справді не цікавить. Нагадує, то був прояв доброти чи чогось подібного, не більше. А я сприйняла все інакше. Навигадувала потайки того, чого не існує. Доводиться зціпити зуби й промовити подумки, що востаннє Марк чітко і ясно дав зрозуміти — могла розраховувати лише на одну ніч, не більше. Він не рятує дівчаток, тільки знищує. 

Складно описати місце куди ми прибуваємо у повному мовчанні. Олег дарує мені компліменти по дорозі, поки Марк не наказує замовкнути. Образливо, та я приховую. Серце тріпоче, ніяк не вгамується. Скільки не повторюю, що марно, скільки не прошу, що не варто — все одно просить на Данте дивитися. Просто так. На секундочку, аби погляд сирени вловити, бо сподівається знайти там те відчуття, що було кожного разу як увагу проявляв. Марк наче розуміє це, жодного разу на мене дивиться. Навіть коли з авто виходимо й крокуємо до величної будівлі у молочних кольорах. І тоді, коли в залі опиняємося, серед людей та моїх книг захованих під прозорим склом. Тут є й інші старовинні предмети, але я помічаю лише книги. 

— От і ви, — нас зупиняє Марина. Оглядає, всміхається червоними губами й Марку киває. — Хто забажає купити, залишить заявку он там, — вказує на чоловіка за стійкою у чорному костюмі. — Розважайтеся, — на мене дивиться. — Пам'ятай, що казала.

Хочеться роздратовано закотити очі, але я усміхаюся. Повз нас проходить офіціант, Марк одразу бере келихи й вручає мені та Марині. Вона дякує, йде до групки гостей й радісно їх вітає, наче вони найкраще, що могло трапитися у житті. Роблю ковток шампанського. Бульбашки обпалюють горлянку, в шлунок гарячим  опускаються. Голод скручує живіт, але я терплю. Данте веде за собою помахом голови. Дивно, що він робить так, і люди одразу розуміють, що від них потрібно. Зупиняємося біль однієї книги, вона не з моєї колекції, її бачу вперше.

— Подарункова біблія, — промовляє сухо. — “Тріодь цвітна”, видання Києво-Печерської Лаври, 1631 рік. 

Підходжу ближче. Ніколи не бачила подібного. Хочеться торкнутися, та скло перепона. Це вірно, просто подих перехоплює від захвату. Матеріал обкладинки:папір та дерево. Темно-коричневого кольору, нагадує віскі. 

— Вона неймовірна, — тихо кажу. — Яка її оцінювальна вартість? 

Поруч з нами з'являється ще хтось. Не одразу і фіксую, та голос змушує відірватися від біблії. 

— Понад шістсот тисяч гривень.

Повільно повертаю голову до незнайомця. Не припиняю усміхатися як наказала Марина. 

— Познайомся, — за спиною голос Данте, — мій партнер у “Данте Дейлі” — Андрій Радецький. 

— Дуже приємно, — розглядаю чоловіка.

Він галантно цілує мою руку й на Марка позаду поглядає. Високий, може трішки нижчий за Данте. Очі золотаві, волосся чорне, шкіра засмагла. Виглядає як суперзірка, чи чоловік, який завжди оточений жінками. Привітний, сяє зсередини. Дивишся й одразу хочеться затриматися, продовжити спілкування. 

— Це моя сестра, — досить холодно продовжує Марк. — Сабріна. 

Прізвища він не каже, що, в принципі логічно. Я не можу бути Данте ніяк, бо він зведений Маріану, отже у того рідне інше. 

— Дуже гарна сестра. — Андрій не зводить очей з мого обличчя.

П'ю шампанське. Така прицільна увага плутає, у ступор вводить. Келих знищено, Радецький помічає й подає ще один, схопивши його в офіціанта. Слова Марини губляться у тумані, адже на мить стає легко. Шлунок нарешті наповнюється хоч чимось, тож пʼю далі. Данте йде, спиною відчуваю, що залишає мене з Андрієм, зникаючи серед інших гостей. Обертаюся, щоб прослідкувати, куди, та новий знайомий повертає увагу до себе. 

— Ти справді сестра Марка? — ми відходимо від старовинної книги. — Він ховав тебе весь час? 

Не знаю, що казати. Усмішка не зникає, жар від шампанського у крові бурлить. 

— Так вийшло, — ухиляюся прямо казати. — Сьогодні я тут.

— Де ж Маріан? 

— Зайнятий, — крокуємо по залу повз людей. 

— Можливо здамся надто докучливим, та ти раптом не з того містечка, де Данте осів останнім часом? 

Мнуся. Кусаю губи. Усмішка сповзає. Я можу розказати Радецькому про книги, але вести світські бесіді, хитро маніпулювати, грати емоціями, — складно. Не навчена. Мене рятує голод у буквальному сенсі. Стає гаряче, аж надто. Нудити починає. Перепрошую, кажучи, що за кілька хвилин повернуся, йду. Шукаю Марину, щоб запитати де ж туалет, але жінка ніби навмисно зникла. Доводиться маневрувати серед гостей. Наближаюся до Данте. Можливо він розуміє мій стан по обличчю, бо раптом перериває бесіду з іншими чоловіками й вмить поруч опиняється. Пошепки лунає, зовсім не грубо, а навіть… не знаю як пояснити: